Українська література » Сучасна проза » Щастя Ругонів - Еміль Золя

Щастя Ругонів - Еміль Золя

Читаємо онлайн Щастя Ругонів - Еміль Золя
неї. А він увесь час із ненависті непомітно для інших переслідував її. За кращі години Жюстенові були ті, коли йому вдавалося сплести якусь брехню й зробити так, щоб на неї гнівалися. Він наступав їй на ноги, грубо штовхав її, ніби ненароком, та ще й злісно хихотів. Мієта з гідністю підводила тоді на нього свої чорні великі дитячі очі, що палали гнівом, і полохливий хлопець несамохіть переставав сміятися. Власне, він дуже боявся її.

Дівчинці минуло одинадцять років, коли тітка Євлалія нагло вмерла. З цього дня все змінилося в домівці. Ребюфа помалу почав трактувати Мієту як наймичку. Він звалив на її молоді плечі найважчу роботу, став користуватися з неї, наче з тієї робочої худоби. А вона навіть не скаржилася, вважаючи, що мусить виплачувати борг вдячності. Ввечері, розбита втомою, вона плакала, пригадуючи свою тітку — цю сувору жінку, добре серце якої вона зрозуміла тільки тепер. А втім, навіть важка праця їй була до вподоби. Вона любила силу, пишалася з своїй грубих рук і дужих рамен. Вражало її тільки в. саме серце підозріле доглядання дядька, його безперестанні докори, його тон незадоволеного хазяїна. Тепер вона була чужа в хаті. Але й до чужої не ставляться так погано, як до неї. Ребюфа безсоромно визискував бідну маленьку родичку. Звичайно, він удавав, ніби тримає її біля себе лише з доброго серця. А вона сторицею віддячувала своєю працею за цю жорстоку гостинність, бо не минало й дня, щоб він не дорікав племінниці за шматок хліба.

Особливо сікався Жюстен. По материній смерті, коли дівчинка залишилася без захисту, він укладав увесь свій злий розум у те, щоб якось зробити їй нестерпучим життя в хаті. Найжорстокішої муки завдавав він Мієті тим, що надумав говорити про її батька. Тітка суворо заборонила згадувати при Мієті про каторгу й каторжників, і бідне дівчатко, проживши все своє життя так, що й людей мало бачило, не розуміло до ладу цих слів. Жюстен пояснив їй усе і по-своєму розповів про вбивство жандаря та про суд над Шантагреєм. Він так і сипав жахливими подробицями: каторжники ходили закуті в кайдани; працювати їм доводилося п’ятнадцять годин на добу, і вмирали вони всі, надірвавшись од важкої праці. Нема нічого на світі страшніше за каторгу, — і, смакуючи, він розводився про всі її жахи. Мієта слухала його з переляканим виглядом, і сльози тремтіли в її очах. Але іноді вона впадала в лють, і тоді Жюстен швидко відскакував од неї, боячись її стиснутих кулаків. Він, мов той ласун, мав насолоду з своїх жорстоких вигадок про минуле її батька. Коли Ребюфа накидався на дівчинку через якусь абищицю, Жюстен переходив на його бік, радіючи, що може без усякої кари ображати її. Якщо ж Мієта пробувала захищатися, він казав:

— Годі-бо! Яблуко від яблуні не далеко котиться. Ти скінчиш» на галерах, як і твій батько.

І Мієта ридала, вражена в саме серце, принижена, беззахисна.

Вона вже починала перетворюватися в жінку. Передчасно дозрівши, вона чинила опір своєму мучителеві з надзвичайною стійкістю. Рідко занепадала вона духом, і то коли Жюстен своїми образами вражав її вроджену гордість. Незабаром Мієта навчилася без сліз терпіти сікання цього лихого хлопця, а він хоча й дражнив її, але з побоюванням, знаючи, що вона може кинутися на нього з кулаками. Вона змушувала його мовчати, глядячи йому в живі вічі. Не раз у неї виникала спокуса втекти з Жа-Мефрену, але вона відганяла цю думку з гордості, не бажаючи визнати себе переможеною. Кінець кінцем вона заробляє свій хліб, вона не з ласки живе у Ребюфа; і цієї певності було досить, щоб заспокоїти самолюбство. І вона залишалася для того, щоб вести боротьбу, напружуючи всю силу, живучи постійною думкою про самозахист. Мієта взяла за шравило мовчати і робити своє діло, відповідаючи німим презирством на кпини. Вона добре знала, що дядько надто зловживав її роботою й тому пускав мимо вух злі інсинуації Жюстена. А той спить і бачить, що Мієту вигнали геть із хати. Вона кинула їм виклик, не йдучи з власної волі.

В довгі години упертого мовчання Мієта вкидалась у чудні мрії. Перебуваючи цілісінькі дні в садибі, далеко від людей, і зростаючи, Мієта проймалася духом протесту, і в неї склався власний погляд на речі, що, певне, добре б налякав добродіїв передмістя. Найбільше її турбувала батькова доля. На думку їй спадали слова Жюстена; зрештою, вона замирилась з думкою, що батько вчинив убивство. Вона сказала собі, що батько добре зробив, застреливши жандаря, який хотів його забити. Правду про всю історію з батьком вона почула з вуст одного землекопа, що якось працював у Жа-Мефрені. І з тих пір Мієта, коли виходила з дому, вже навіть не повертала голови, якщо хлопці кричали їй услід: «Гей ти, Шантагрей!»

Вона прискорювала ходу, вуста її стулялися міцніше, очі дивилися мов та чорна ніч. Вбігши до двору й зачинивши хвіртку, вона кидала на цю ватагу хлопчиків один тільки довгий погляд. Мієта, певне, зробилася б злою, пройнялася б дикою злістю знедоленої, коли б у ній іноді не прокидалася дитина. Вона ж бо мала всього одинадцять років, і коли вона по-дитячому тужила, їй ставало якось легше. Вона плакала, вона соромилася батька, соромилася самої себе. Щоб наголоситися донесхочу, вона забивалася в клуню, розуміючи, що треба ховати сльози, інакше її мордуватимуть ще більше. Виплакавшись, вона йшла на кухню, вмивалася холодною водою і набирала свого байдужого вигляду. Мієта ховалася не лише зі страху; дужа не на свої роки, вона пишалася силою і не хотіла здаватися дитиною. З роками вона б неодмінно озлобилася. На щастя, її врятувало те, що вона знайшла на своїй дорозі ласку, якої так потребувала її любляча натура.

Колодязь у дворі дому, де жили тітка Діда та Сільвер, належав двом сусіднім маєткам. Мур Жа-Мефрену поділяв його навпіл. Раніше, ще до того, як садиба Фуків злилася з сусідньою садибою, городники щодня брали воду з цього колодязя. Але він був далеко від дворищ, і після продажу ділянки мешканці Жа-Мефрену, що мали інші, зручніші водойми, майже перестали сюди ходити. Зате по той бік муру щоранку чувся рип журавля: це Сільвер тягнув воду для тітки Діди.

Якось колодязний журавель зламався. Молодий стельмах сам виточив доброго, міцного журавля з дуба й вирішив приладнати його ввечері, після роботи. Для цього йому довелося злізти на мур. Упоравшись, він відпочивав, сидячи верхи на мурі і з цікавістю поглядаючи на велику

Відгуки про книгу Щастя Ругонів - Еміль Золя (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: