Щастя Ругонів - Еміль Золя

примусило його прискорити ходу. Жорстока сцена тільки що відбулася на базарі; Коли повстанці взялися до їжі, в їхній юрбі почали з’явитися дехто з обивателів. Серед цих зацікавлених був і Жюстен, син чинбаря Ребюфа, юнак двадцяти років, сухорлява, косоока, брудна істота. Він палав непримиримою ненавистю до своєї сестри в перших — Мієти. Вдома він докоряв їй за кожен шматок, називав жебрачкою, підібраною на вулиці. Очевидячки, дівчатко відмовилося бути йому за полюбовницю. Блідий, сухорлявий, з довгими ногами й руками, з перекошеним обличчям, він мстився на ній за свою невродливість, і за те що, вродлива та дужа дівчина зневажила його. Він плекав здавна мрію, щоб батько вигнав її. Він безперервно слідкував за Міетою. Недавно він довідався про її побачення з Сільвером і чекав тільки на зручну нагоду, щоб донести про все батькові. Того вечора, побачивши, що Мієта о восьмій годині зникла з дому, він, уже неспроможний стримувати свого ненависть, не міг далі мовчати. Ребюфа, вислухавши його розповідь, запалав страшним гнівом і сказав, що коли ця побігуха насмілиться повернутися, він вижене її стусанами. Жюстен ліг спати, наперед смакуючи ту приємну сцену, що розіграється вранці. Йому нетерпеливилось швидше втішитися з своєї помсти. Він одягся й вийшов. Можливо, пощастить зустріти Мієту; і хлопець пообіцяв собі, що триматиметься дуже зухвало. Він був при вступі до міста повстанців і йшов слідом за ними аж до мерії, передчуваючи, що зустріне тут закоханих. І справді, кінець кінцем він помітив свою двоюрідну сестру на лаві, де вона сиділа й чекала на Сільвера. Зауваживши, що на ній тепла керея і що поряд стоїть прапор, притулений до стовпа, він почав сміятися й грубо глузувати з неї. Мієта, вражена його появою, не здобулася на відповідь. Дівчина заридала під зливою образ. Вона вся тремтіла від плачу, нахиливши голову, щоб заховати своє обличчя, а Жюстен узивав її дочкою вбивці й вигукував, що його батько Ребюфа дасть їй доброго бобу, якщо вона тільки надумає повернутися до Жа-Мефрену. Якусь чверть години знущався він з неї, а вона все тремтіла від переляку й образи. Довкола зібралися роззяви й реготали з цієї огидної сцени. Зрештою, дехто з повстанців заступився за Мієту й пригрозив налупцювати зухвалого парубійка, коли він не дасть Мієті спокою. Жюстеїу одступив, заявляючи, що нікого не боїться. Саме в цей мент з’явився Сільвер. Молодий Ребюфа, помітивши його, відскочив убік, пориваючись тікати, бо боявся Сільвера, знаючи, що той дужчий за нього. Проте не утримався від спокуси ще раз образити Мієту в присутності її коханця.

— Я так і знав, що колісник десь недалеко. То ти втекла від нас до цього навіженого? І подумати тільки — їй нема ще й шістнадцяти років. Ну, а коли ж хрестини?

Він відступив на кілька кроків, помітивши, що Сільвер стиснув кулаки.

— Але прошу тебе, — провадив він з гидким смішком, — ке здумай прийти до нас родити, а то й баби не треба буде. Батько так копне тебе ногою, що зразу розродишся, зрозуміла?

Тут він с голосним зойком кинувся тікати: обличчя його було розбите. Сільвер одним стрибком опинився біля нього й дав йому здоровенного ляща. Але він не став ганятися за Жюстеном, а підійшов до Мієти, що стояла й тремтіла, наче в лихоманці, й пучками втирала сльози. Сільвер ніжно подивився на неї, намагаючись її втішити, але вона відповіла, зробивши поривистий жест:

— Ні, ні, я не плачу, ти ж бачиш… Нічого, так ліпше. Тепер мене не гризтиме сумління, що я пішла з дому. Я вільна.

Вона взяла прапора й повела Сільвера до повстанців. Було вже біля другої години. Холод усе дужчав, республіканці доїдали хліб стоячи і тупали ногами, намагаючись угрітися. Зрештою, начальники подали наказ вирушати. Колона вишикувалася. Полонених поставили посередині; крім пана Гарсоне та майора Сікардо, ворохобники забрали з собою митника Перота та декого ще з службовців.

Цієї миті в юрбі з’явився Арістід. Він бігав од одної групи до другої. Побачивши таке піднесення, спритний журналіст подумав, чи не виявив він необачності, відсахнувшись од республіканців; але, з другого боку, йому не хотілося скомпрометувати себе, і він прийшов попрощатися з ними, перев’язавши руку, гірко нарікаючи на кляту рану, що не дає йому взятися до зброї. У натовпі він зустрів свого брата Паскаля, що ніс скриньку з інструментом і аптечку. Доктор спокійно заявив йому, що піде з повстанцями. Арістід тихенько обізвав його дурнем і непомітно накивав п’ятами, боячись, щоб йому не доручили охороняти місто, вважаючи цей пост за дуже небезпечний.

Повстанці не думали утримувати Пласан у своїх руках. У місті надто сильна була реакція, щоб можна було створити хоча б демократичний комітет, як це робилося в інших місцях. Вони б просто й пішли собі геть, якби Макар, осмілений своєю жагучою ненавистю, не зголосився підтримувати лад у Пласані, якщо йому дадуть чоловіка з двадцять небоянів. Йому дали двадцять чоловік, він став на чолі свого загону і рушив займати мерію. Колона спустилася проспектом Совер і вийшла Великою брамою, залишаючи за собою тихі й безлюдні вулиці, що ними вона прокотилася, наче та буря. В далечині прослалися шляхи, залляті місяцем. Мієта не захотіла спиратись Сільверові на руку; вона ступала мужньо, твердо й прямо, тримаючи обіруч свого червоного прапора, не нарікаючи на холод, хоч від нього й посиніли їй пальці.

V

Попереду стелилися дороги, облиті блідим місячним сяйвом.

Вийшовши за місто, на ці холодні осяяні ниви, повстанський загін продовжував свій героїчний похід. Епопея, що підхопила і понесла з собою Мієту та Сільвера, цих дорослих дітей, котрі прагнули любові й волі, священна, величава, вдиралася, мов вільний вітер, у ницу комедію Макарів та Ругонів. Грізний народний голос часами гримів, забиваючи балаканину жовтого салону й просторікування дядька Антуана. І фарс, вульгарний, безсоромний фарс обертався в велику історичну драму.

Вийшовши з Пласана, повстанці попрямували на Оршер. Вони гадали прибути до цього міста о десятій ранку. Дорога туди в’ється за течією Віорни, поміж схилами горбів, що їх обмиває річка. Ліворуч долина шириться, стелеться безмежним зеленим килимом, де-не-де цяткованим сірими плямами сіл. Праворуч громадяться безрадісні верховини Гаррігського хребта, каменисті поля, іржаві, паче попалені сонцем, шпилі. Битий шлях, що подекуди переходить у сошу, тягнеться серед величних скель; поміж них на кожному кроці розгортається краєвид на долину. Нема нічого дикішого, грандіознішого, ніж ця дорога, прорубана в схилі гори. Ці місця вселяють якийсь побожний жах, особливо вночі.

У блідому місячному світлі