Щастя Ругонів - Еміль Золя

З цього дня молоді люди ні разу не пропустили ранкового побачення біля колодязя.

Ця сонна вода, ці прозорі дзеркала, де вони бачили свої образи, надавали їхнім побаченням невимовної чарівності; їхня весела, дитяча уява довгий час задовольнялася ними. Вони зовсім не прагнули зустрічатися віч-на-віч. Їм здавалося куди втішніше дивитися в колодязь,? наче в дзеркало, й слухати, як луна дзвінко повторює їхнє ранкове «добридень». Незабаром колодязь став їм за доброго друга. Їм було до вподоби нахилятися над тихим і нерухомим плесом, схожим на розтоплене срібло. Там, унизу, в таємничому півсвітлі, бігали зелені відблиски, перетворюючи цю вогку яму в лісову прогалину. Їхні обличчя визирали з зеленуватого кубелечка, мохом вистеленого, наче тим килимом, овіяного свіжістю води й листя. І невідома глибина колодязя, цієї перекинутої башти, над якою вони нахилялися з легким тремтінням, — вабила їх, і до їхньої радості домішувався приємний острах. Їх поймало божевільне бажання спуститись у колодязь на велике каміння, що виступало півколом всього за декілька сантиметрів од поверхні води; на них можна було б сидіти, як на лаві, спустивши ноги в воду, й балакати цілими годинами — нікому і на думку не спало б шукати їх там. Але коли вони думали про те, що ж може таїтися внизу, їм ставало моторошно: ні, досить того вже, що їхні образи спускалися туди, на саму глибину, в зелену півтьму, де переливаються на камінні химерні світи, де з темних кутків учувався якийсь чудний шум. Мієту й Сільвера особливо непокоїв цей шум, що виходив з невідомих глибин; часто-густо їм увижалося, що хтось відгукується на їхні голоси; вони замовкали й прислухалися до незбагненних тихих скарг; по стінах колодязя повільно сочилася волога, тихо зітхало повітря, краплини, сповзаючи на камінню, падали, лунаючи лунко, як ридання. Щоб підбадьоритися, Мієта й Сільвер лагідно кивати одне одному. Колодязь зачаровував їх, і в його зачаруванні, що змушувало їх схилятися над ним, як і в усяких чарах, таївся острах. Але все ж таки колодязь залишався їм за друга. Який це чудовий привід для побачень! А Жюстенові, що шпигував за кожним Мієтиним кроком, ніколи й на думку не спадало, чому це Мієта ранком так охоче йде по воду. Іноді здаля він бачив, як вона, нахилившись, барилася. «Бач! Яке ледащо, — бурмотів він, — скажіть на милість, її тішить дивитися на водяні кола»., Як міг він угадати, що по другий бік муру стоїть закоханий хлопець, милується в воді на її усмішку і каже: «Хай тільки цей рудий осел, Жюстен, насмілиться образити тебе. Йому доведеться мати діло зі мною».

Понад місяць тривала ця гра. Стояв липень; зранку палила спека; що за насолода прибігати сюди, в цей вогкий, затишний куток! Як приємно обдував обличчя холодний подих колодязя, як добре було любитися над джерельною водою в годину, коли небо горить пожежею. Мієта бігла просто стернею, вона задихалася з бігу, дрібненькі кучерики вибивалися на чолі і скронях; ставлячи глек на цямрину, вона нахилялася з веселим сміхом над водою, розпашіла, розкудовчена. А Сільверові, що майже завжди приходив перший на побачення, було страшенно приємно бачити її усмішку в воді, він зазнавав такого ж гострого почуття, як коли б вона кинулася йому в обійми на повороті стежки. Навколо них сміявся літній погожий ранок.

Потік теплого світла, пронизаний дзижчанням комах, надав над старим муром, на журавель, на цямриння. Але вони вже не бачили радісного сонячного ранку, не чули тисяч звуків, що підіймалися од землі; сховані в своїй зеленій криївці глибоко під землею, у цій таємній і страшнуватій ямі, вони забували про все на світі, тішачись прохолодою й півтьмою, тремтячи з радості.

Іноді, бувало, Мієта, через свою палку вдачу незадоволена довгим глядінням, починала пустувати; вона смикала вірьовку й навмисно збризкувала воду, розбиваючи ясні свічада і спотворюючи образи. Сільвер благав її заспокоїтися. Стриманіший і замкнутіший, він не знав більшої втіхи, як милуватися на обличчя подруги, що так чисто й виразно відбивалося в воді. Але Мієта не слухалася, вона жартувала, зумисне говорила грубим голосом, голосом якогось страховища, що його зм’якшувала й приглушувала луна.

— Ні! Ні! — сердито казала вона. — Сьогодні я не люблю тебе, бачиш, як я кривляюсь. Правда, я бридка?

І вона сміялася, дивлячись, як їхні обличчя розпливаються, танцюючи на воді.

Раз якось вона страшенно розгнівалася, не знайшовши Сільвера на місці побачення; вона почекала на нього з чверть години, марно риплячи журавлем. Коли вона нарешті втратила терпець і зібралася йти, прибіг Сільвер. Побачивши його, розгнівана Мієта зняла в колодязі цілу бурю. Вона роздратовано смикала цеберку, чорна вода крутилася й плескалася об каміння. Дарма Сільвер виправдовувався тим, що тітка Діда затримала його; вона не слухала його вибачень і тільки товкла своє:

— Ти мене боляче вразив, я не хочу тебе бачити.

Бідний хлопець з розпачем дивився в темну яму, сповнену жалібного шуму, де в колишні дні його зустрічав ясний образ. Він пішов, так і не побачивши Мієти. Другого дня Сільвер прийшов на півгодини раніше, і сумно вдивлявся в колодязь і, нічого не чекаючи, думав, що зле дівча, певне, вже не прийде, коли раптом Мієта, що чатувала на нього по той бік муру, з реготом нахилилася над колодязем. Все було-забуто.

У них траплялися свої драми й комедії, а колодязь у всьому цьому був за свідка. Його яскраві дзеркала й мелодійна луна сприяли розквіту їхньої ніжності. Їм здавалося, що колодязь живе чудним життям, і вони наповняли його своєю молодою любов’ю; і довго ще після того, як припинилися їхні зустрічі біля колодязя, Сільвер, тягнучи щоранку воду, весь час сподівався побачити Мієтине усміхнене обличчя в тремтячій півтемряві, що тамувала в собі ту радість, яку вони навіяли йому.

Цей місяць розквіту їхньої дитячої ніжності врятував Мієту від її німого розпачу. Любов і щаслива дитяча безтурботність повернулися до неї, а ці почуття мало не заглушила в ній та ненависна самотність, що в ній вона перебувала і що її так тяжко гнітила. Тепер дівчинка знала, що хтось любить її, що вона вже не самотня на світі, і ця певність допомагала їй легше виносити переслідування Жюстена й хлопчаків передмістя. В серці їй бриніла тепер пісня, що забивала їхнє гигикання. Про свого батька вона думала тепер з тихим жалем і ніжністю і перестала мріяти про жорстоку помсту. Перше несміливе кохання проганяло злу лихоманку,