Українська література » Сучасна проза » Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
повільно почали розходитися кола. Я дивився на ті кола, на розгніваного Вовку, і в моїй душі сколихнулося щось глибоке, схоже на цей день чи на темнувату зелень, щедро обмиту дощем.

З голубого просвіту в небі раптом бризнуло сонце, і я задер голову. Сонце сьогодні було незвичайне.

— Вовко! — сказав я.— Давай-но сюди свої скельця. Я дивитимусь і розповідатиму.

— Ти сьогодні нецікаво розповідаєш,— буркнув Вовка, поліз у кишеню й дістав замотані в носовик різнокольорові скельця. Я обережно розгорнув тканину і дістав зелене.

— Ну, слухай!— сказав я.— Ми потрапляємо в зелене царство.

— Почекай,— відповів Вовка.— Ти не дав скельце мені.

— Вибач! Сьогодні, знаєш, неуважність якась... Так от,— сказав я, передаючи зелене скельце,— ми потрапляємо в зелене царство. Тут ходять люди з зеленими тілами, у них зелене волосся і зелена одежа. Земля тут зелена, і дерева, і небо. Квіти тут, знаєш, також зелені: троянди, тюльпани і маки... Тут найбільше привілля зеленим жабам та цвіркунам. Всі тут їжу їдять зелену і п’ють зелену воду.

— Але ми не затримуємось у цьому царстві,— сказав Вовка.— Йдемо далі.

— Беремо жовте,— сказав я і передав йому скельце.

— Тепер все одмінилося. Стало видно сонце. Навколо дуже тепло. Ми купаємось в сонці, а навколо нас піщані люди. Мають свій світ, держави й мораль.

— А що таке мораль? — перебив Вовка.

— Не заважай,— відмахуюся я.— Коли будеш перепитувати, пропаде чар. Так от, ми серед піщаних людей. Подивися, які засмаглі й жовті в них обличчя, яка прозора й жовта одежа. Ці люди знають, що їм робити на землі, хай їхня впевненість і здасться комусь обмеженою. Головне, вони з ніг до голови налиті сонцем, їдять сонце і п’ють...

Вовка голосно зареготав.

— Як це можна їсти сонце? — показав він на мене пальцем.— Ти знаєш,— він подався до мене і витріщив очі.— Там мільярд градусів!

— Ти сьогодні весь час мене перебиваєш.

— Бо нецікаво говориш,— надувся Вовка.

Я передав йому сіре скельце, і він наблизив його до ока.

— Ну, а тепер ми в звичайній обивательській хаті,— сказав я.

— Що таке обивательська?

— У вісім років пора розуміти такі речі,— сказав я.— Обивательська — значить нудна. Тут усе розкладено по своїх місцях. О, порушити уклад речей тут важко, за всім тут глибокий досвід. Ці люди повні самоповаги, розмовляють упевнено, вони як величезні равлики: на горбах їхніх меблі, праски, каструлі, сковороди — все, без чого не обійдешся. Повзуть вони, наче черепахи, хоча уявляють, що рухаються з космічною швидкістю. Найсмішніше те, що жодна з черепах не дивується, що в неї на спині такий незугарний горб.

— До біса! — ледве не заплакав Вовка.— Ти знову нецікаво розповідаєш.

— Послухай,— відвів я від скла очі.— Я дуже хочу розказувати тобі цікаво. Але повір мені, сьогодні нічого не виходить. У тебе, мабуть, теж це буває — розповідаєш щось чи робиш, а виходить чортзна-що!

— Ти закоханий у мою сестру! — крикнув, відскочивши на декілька метрів, Вовка. Зло світив поглядом, а я знову задивився на свинцеві хвильки, що вигравали й хлюпали.

— Ти закоханий у мою сестру! — вдруге крикнув Вовка, і я побачив його малі, стиснуті кулачки.

Я сидів, опустивши плечі, й дивився на кінчики своїх черевиків. Були заляпані багнюкою й тупо впирались у землю. Туди далі, коло каміння, хлюпала й хлюпала важка вода. Вже зник просвіт у небі, а скельця валялись у траві непотрібними плямками: зелене на зеленому, жовте між зеленого і сіре в зеленому. Я сидів і не дивився на свого малого приятеля, який все ще стояв, відбігши від мене, і навіщось стискав кулачки.

— Вовко,— сказав я повільно.— Можеш мене не боятися. Підійди ближче, я справді хочу з тобою побалакати. От уяви собі, над світом розірвалася велетенська бомба. І ти залишився на землі сам...

— Хо! — сказав Вовка, плюнувши далеко в річку.— Дали б мені гвинтівку, і я ф’ю-іть! — Він свиснув, але підійшов до мене і сів на камінь.

— А потім?

— А потім утік би з дому й бив би диких качок.

— Вовко,— сказав я.— Тоді не треба було б тікати з дому. Тоді не було б ні твого дому, ні качок...

Але Вовка не слухав. Підшукав собі плесканку і, розмахнувшись, пустив її по воді. Камінець легко заскакав по хвилях, а Вовка радісно заплескав у долоні.

— Я б тоді пішов мандрувати, — сказав він, обертаючись до мене. — Обійшов би весь світ і написав би про те книгу.

— Для кого б ти написав книгу? Розумієш, Вовко, людина не може жити самотньо. Вона завжди шукає собі приятеля чи подругу. Це нормально, Вовко. Так що тобі передавала сестра?

Вовка насупився й почав уперто водити пальцем по піску. Я дивився на його палець, а Вовка все більше й більше заплутував кола. Потім підвівся і, заклавши руки за спину, задивився на річку. І я зчудувався, яке доросле й печальне стало в нього обличчя.

Але він не сказав нічого, негнучка пауза зависла між нами. Дивилися на річку, наче хотіли там щось важливе побачити, але не бачили нічого, крім вайлуватих хвильок.

Тоді я підняв каменя й кинув його в воду. І ми обоє дивилися, як розпливаються кола. Кола зіштовхувались із хвильками, і від того чувся своєрідний плескіт.

Вовка підійшов до мене й торкнувся пальцем мого коліна.

Відгуки про книгу Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: