У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Такі садистки, як панна Вентейль, — сентиментальні кваші, чеснотливі на вдачу, отож навіть у тілесних утіхах їм бачиться щось негарне, вони вважають, що це — для людей зіпсутих. І якщо згоджуються на мить віддатися злу, то намагаються самі влізти й змусити до цього своїх партнерів, у шкуру зледащіння, щоб спізнати на мить ілюзію втечі з ніжної й совісливої натури в нелюдський світ насолоди.

І коли я побачив, наскільки до цього зась панні Вентейль, я збагнув, наскільки це для неї бажано. В ті хвилини, коли вона намагалася не бути схожою на батька, хід думок і манера висловлюватись особливо нагадували покійного вчителя музики. Куди завзятіше, ніж його фотографію, панна паплюжила й змушувала служити насолоді свою схожість із батьком, а ця схожість постійно вставала між нею та насолодою й заважала нестямно віддаватися порокові. Панна ганьбила блакитні очі своєї матері, які та передала доньці в спадок, мов родинні клейноди. І люб'язність, котра роз'єднувала панну Вентейль та її гріх з допомогою фразеології й світосприймання, не створених для гріха, й котрі не давали їй ставитися до нього, як до чогось геть од мінного від численних зобов'язань, накладуваних на неї вихованням і таких звичних для неї. Не порок штовхав до насолоди, яка спокушала; сама насолода здавалася порочною. Й оскільки щоразу, як панна віддавалася гріху, в неї виникали брудні, спорзні думки, загалом зовсім чужі її доброчесному розумові, то зрештою вона почала вбачати в утіхах щось диявольське, стала ототожнювати їх зі Злом.

Може, панна Вентейль відчувала, що подруга зледащіла, але не остаточно, і що блюзнірські її слова нещирі. Але в кожному разі було приємно відчувати на своєму обличчі усмішки, погляди, може, брехливі, але які своєю розпусністю й ницістю свідчили, що так усміхатись і дивитися здатна істота жорстока й любострасна, а не добра й страдницька. На мить панна Вентейль могла уявити, що й справді зайшла зі збоченкою в гру, в яку грала б донька, котрій таки осоружна пам'ять батька. Можливо, зло не здавалося б їй таким рідкісним, незвичайним явищем, іншим краєм, одвідавши який щоразу почуваєш себе посвіжілою, якби вона і в собі, й в інших уміла вбачити байдужість до завданих страждань, які є, хоч би як їх назвати, страшним і невиводним різновидом жорстокости.

Якщо мандрівка на мезеґлізьку сторону була справою порівняно простою, то зовсім інакше стояло з прогулянкою в бік Ґерманта, бо йти туди було далеко й доводилося зважати на погоду. Коли ясним дням, здавалося, не буде кінця-краю, Франсуаза, побиваючись через те, що на «бідні ниви» не впало ні краплини дощу, й спостерігаючи, як спокійною небесною блакиттю пропливають білі хмарини, справляла ухи й охи:

— Ці хмари — справжнісінькі тобі акули, вистромлять писки з води й жирують! Чи ж їм у голові, щоб покропити землю дощиком ради безталанних селюків! А ось коли збіжжя пополовіє, то дощ так і заторочить на тижні, не зважаючи, куди ллє, ніби під ним море!

Коли я незмінно діставав сприятливі відповіді од садівника й рд барометра, то хтось казав за обідом:

— Завтра, якщо втримається на годині, підемо на ґермантську сторону.

Ми відразу ж після сніданку виходили садовою хвірткою на вулицю де Першан, вузьку, криву, затрав'янілу, в якій дві-три оси цілі дні збирали гербарії, вулицю таку ж примхливу, як і її назва. З тієї назви, мабуть, і витікали її цікаві особливості й непривітний лик. Цю вулицю ми даремно шукали б у теперішньому Комбре, бо на її місці нині височіє школа. Подібно до будівничих школи Вйо-ле-ле-Дюка, які, вирішивши, ніби відкрили під амвоном доби Ренесансу та вівтарем XVII ст. сліди романського хору, надають будові того вигляду, який вона нібито мала в XII віці, зрівнюють із землею новий будинок, знову промощують і реставрують вулицю де Першан (це картина з моєї уяви). І треба сказати: вона має точніші розрахунки для відновлення, ніж звичайно є в розпорядженні реставраторів.

У моїй пам'яті й досі живуть образи, може, останні й приречені на скорий загин, — образи того, чим був Комбре в дні мого дитинства. Оскільки ж це він сам, перш ніж зникнути з лиця землі, накреслив їх у мені, то ці образи хвилюють мене не менше, — якщо тільки можна зіставити фотографії зі славетними шедеврами мистецтва, репродукції з яких полюбляла дарувати мені бабуся, — ніж старовинні гравюри з «Таємної вечері» або ж полотно Джентіле Белліні, де ми можемо бачити вже втрачений витвір Леонардо да Вінчі й портал храму Святого Марка.

Ми проходили вулицею Пташиною перед старим готелем «Підранок», у велике подвір'я якого вкочували в XVII сторіччі повози дюкинь де Монпансьє, Ґермант і де Монморансі, коли їм треба було приїжджати в Комбре чи то через тяганину з васалами, чи щоб привести васалів до присяги. Потім ми виходили на променаду, з-за дерев якої визирала дзвіниця храму Святого Іларія. І мені кортіло цілий день тут читати, сидячи на лаві, й слухати гру дзвонів. У цьому куточку було так гарно й тихо, що здавалося, наче бій дзиґарів не розбиває спокою, а лише звільняє від зайвого тягаря і що дзвіниця недбало й старанно, як хтось знічев'я, тисне на безгоміння, щоб у певну мить вичавлювати з його щерти кілька золотих крапелин, які повільно й природно визбирує жарота.

Найбільше наші мандри на ґермантську сторону манили тим, що майже ввесь час доводилося йти вівоннським берегом. Уперше ми перехоплювались через річку хвилин за десять після кладки, званої Старим мостом. Щороку по нашому приїзді, коли стояло на годині, я вже наступного дня — Великоднього ранку, — вислухавши проповідь, гнав сюди, аби подивитися на річку в тому розгардіяші, який зчиняється вранці на великі свята, коли за пишними приготуваннями так коле очі вбозтво ще не прибраного господарського начиння. Річка вже котила свої небесно-голубі води серед ще чорних і голих берегів, повна надто раннього рясту, передчасно розквітлого первоцвіту, берегів, подекуди увінчаних голубим полум'ям фіалок, стебла яких нагиналися під вагою медвяних крапель у їхніх ріжках.

Старий міст виходив на стежину бечівника, влітку вкритого обабіч коверцями блаватного листя ліщини, під якою вгніздився рибалка в солом'яному брилі. В Комбре я знав усіх, мов отченаш, відав, котрий коваль чи хлопчик з бакалійної крамнички ховається під лівреєю церковного сторожа чи під стихарем півчака, а хто такий