Зібрання творів - Амброз Бірс
Знахідкою в дослідженні печальних останків стала заіржавлена табличка з абияк викарбуваним написом. Містер Порфер насилу розшифрував його, а відтак прочитав уголос, небезуспішно постаравшись викликати театральний ефект, відповідний до такого випадку й до свого власного таланту оратора:
Мануеліта Мерфі
Народилася в місії Сан-Педро
Померла в Герді-Ґерді
Прожила 47 років
Пекло переповнене такими, як вона
З пошани до нервів місіс Порфер і читача цієї книжки, не стану описувати прикрого враження, яке справив на всіх слухачів цей незвичайний напис. Скажу тільки, що декламаційний талант містера Порфера ніколи ще не здобував такого приголомшливого успіху.
Наступним здобутком юного осквернителя кладовищ стало довге, вимащене глиною пасмо чорного волосся, але така звичайна річ не викликала великого зацікавлення. Раптом молодик збуджено вигукнув, нагнувся, видобув із землі сіруватий камінь, похапцем оглянув його й передав містерові Порферу. Усипана осяйними блискітками, знахідка жовто відсвічувала в сонячному промінні. Містер Порфер схопив камінь, придивився до нього, а тоді відкинув убік і коротко зауважив:
– Це ж колчедан. Тільки дурник сплутає його з золотом.
Шукач у могилі очевидно зніяковів.
Не будучи в змозі далі дивитися на неприємне заняття чоловіків, місіс Порфер повернулася до дерева й сіла на оголене коріння. Поправляючи локон свого золотого волосся, що вибився з-під капелюшка, вона зауважила якусь одежину. Це були рештки старого плаща. Роззирнувшись і переконавшись, що ніхто не бачить її дій, не дуже достойних, як на вишукану леді, жінка засунула прикрашену перснями руку в кишеню плаща й витягла звідти запліснявілого гаманця. Ось що в ньому було:
– Пачка листів, проштемпельованих в Елізабеттауні (штат Нью-Джерсі).
– Кільце білявого волосся, перев’язане стрічкою.
– Фотографія вродливої дівчини.
– Фотографія її ж, але обличчя спотворене шрамом. На звороті написано: «Джефферсонові Доуману».
За кілька хвилин гурт стривожених джентльменів оточив місіс Порфер. Вона нерухомо сиділа під деревом, опустивши голову й міцно стиснувши пальцями зіжмакану світлину. Містер Порфер підвів дружині голову. Її смертельно бліде обличчя спотворював довгий шрам, добре знаний усім її знайомим, бо його не могла приховати жодна косметика. Тепер він червонів на її лиці, як тавро прокляття.
Собі на лихо, Мері Маттьюз Порфер померла.
⥈
Відповідне оточення
Вночі
Якось улітку вночі фермерському синові, що жив за десять миль від Цинциннаті, трапилося йти стежкою, протоптаною кіньми в темному густому лісі. Шукаючи кількох корів, що відбилися від череди, він заблукав. Глупа ніч застала його далеко від рідної оселі, в незнаній місцині. Та цей хлопець був не з боязких. Приблизно знав, в якому боці має бути ця оселя, тож рішуче рушив навпростець через ліс, орієнтуючись по зірках. Невдовзі він вийшов на цю стежку, переконався, що вона веде куди треба, й попростував нею.
Була ясна ніч, але в лісі залягла непроглядна пітьма, тож довелося йти мало не навпомацки. Дарма, збитися з дороги тут не давав густий підлісок, що тягся обабіч стежки. Пройшовши понад милю, пастушок раптом зауважив слабке світло, що солилося ліворуч проблисками поміж листя. З несподіванки він наполохався. Серце закалатало так, що було чути його удари.
– Десь тут має бути житло старого Бріда, – буркнув він собі під ніс. – Мабуть, я опинився на продовженні тої стежки, що веде до нього від нашої ферми. Але чому там світиться? Тьху! Як це могло статися?..
Однак хлопчина йшов далі. Ось уже й узлісся, попереду відкрилася галявинка, чи не вся зарощена ожиною. Видно залишки спорохнявілого паркану. За кілька ярдів від стежки, посеред галявинки, стояв будинок, з незаскленого вікна якого падав сніп світла. Колись це було звичайне вікно, та з часом втратило шибки й хрестовину під бомбардуванням каменів, пущених із рук шибеників. Ті прагли показати себе як сміливцями, так і ворогами всього надприродного. Еге ж бо, люди подейкували, що в Брідовому будинку водяться привиди. Може, й помилялися. Але навіть найзатятіший скептик не заперечить того, що цей будинок стояв пусткою; ну а на селі «стояв пусткою» і «слугувати притулком усілякій нечисті» – це, вважай, те саме.
Дивлячись на тьмяне загадкове світло в сплюндрованому вікні, хлопчик пройнявся лихим передчуттям, пригадавши, що він сам приклався до того руйнування. Отож малого грішника кольнуло дошкульне каяття, ще дошкульніше від того, що запізніле та марне. Ось-ось на нього накинуться потойбічні безплотні уособлення зла за те, що уразив їх, порушивши спокій і цілість їхнього притулку. Проте впертюх не відступив, хоч тілом бив дрож. Ще б пак, таж у його жилах текла гаряча, замішана на рушничному поросі кров колоністів Дикого Заходу. Тільки два покоління відділяли нашого героя від підкорювачів індіанських племен. Він рушив, вирішивши пройти повз будинок.
Минаючи Брідове житло, хлопець заглянув у віконний отвір і побачив дивовижну й страшну картину. Посеред кімнати, за столом, на якому лежало кілька аркушів паперу, сидів чоловік, підперши голову руками й зарившись пальцями в чуприну. У світлі єдиної свічки, поставленої на край стола, половина обличчя видавалася мертвотно-жовтою. Друга половина ховалася в тіні. В очах, задивлених у далеку безвість, зрілий і холоднокровний спостерігач угледів би відтінок тривожності, але хлопчик зауважив тільки бездушну порожнечу. Був певен, що це мрець.
Це видовище навівало жах, але водночас зачаровувало й вабило. Пастушок зупинився, щоб усе добре розгледіти. Від його обличчя відхлинула кров, під ослаблим тремким тілом підламувалися ноги, проте він зціпив зуби й рішуче ступив до будинку. Не мав якогось усвідомленого наміру, таку сміливість породив тільки страх. Щойно сполотнілий сміливець встромив голову у віконний отвір, як тишу ночі пронизав дивний різкий і верескливий зойк – крик маленької совки. Чоловік зірвався на ноги, стіл перекинувся, свічка згасла. Хлопчик кинувся навтікача.
Напередодні
– Доброго ранку, Коулстоне. Оце так поталанило! Ви часто кажете, що я тільки для годиться хвалю ваші твори, а тут застаєте мене на тому, що я заглибився, з головою поринув у ваше останнє оповідання, опубліковане в цьому «Мессенджері». З усього, що хвилину тому могло б повернути мене до дійсності, нема нічого разючішого, ніж ваш несподіваний доторк до мого плеча.
– Ви навіть не уявляєте, який переконливий цей доказ, – відповів Коулстон. – Вам так кортить прочитати моє оповідання, що ви ладні відкинути самолюбні мотиви й відмовитися від справжньої втіхи, яку можна було б знайти в ньому.
– Не розумію вас, – сказав читач оповідання, склавши газету й засунувши її в кишеню. – Ви, письменники, таки дивні люди. Скажіть-но, будь ласка,