Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

Відаль простував вулицею швидко, не роззираючись. Проте вулиця, мов бажаючи привернути його увагу, наготувала йому сюрприз. Повернувши на Сальґеро, Відаль зустрів Антонію з женихом — тепер уже не небожем Больйоло, а Фабером.

— Ви не хочете привітати мене? — слиняво усміхаючись, вискливим голосом поцікавився той.

— Вітаю вас обох, — не зупиняючись, відказав дон Ісідро й подумав, що навіть не хоче замислитися про те, чи вважати такі стосунки огидними.

Він уже наближався до будинку на вулиці Ґватемала, коли це, стрибаючи на одній нозі, дорогу йому заступили хлопчиська.

— Стривайте, сеньйоре, — сказали вони. — Ми бавимося у військових кореспондентів. Що ви скажете про перемир’я?

— Чому ви всі скачете на одній нозі?

— Ми поранені. То ви скажете нам вашу думку?

— Не маю часу.

— Ми зачекаємо.

— Зачекайте.

Відаль штовхнув залізну хвіртку, пройшов через присадок і зник у під’їзді. Видерся сходами до квартири. Коли він увійшов, Неліда кинулася йому в обійми.

— Нарешті! — розплакалася вона. — Чому ти не приходив? Через те, що сталося? Коханий, мені так жаль! Я тобі не потрібна? А ти мені так потрібен, коли я сумна! Ти дуже страждав? Чи ти мене більше не любиш? А я люблю тебе, знаєш? Люблю…

Здавалося, Неліда не замовкне ніколи: вона вигукувала, заперечувала, плакала, розпитувала невтомно, доки Відаль рішуче заштовхнув її в кімнату й повалив на ліжко.

— Двері відчинені… — пробурмотіла дівчина.

— Потім зачинимо, — відповів дон Ісідро.

— Я зачиню двері, — сказала Неліда. — Угадай, про що я думаю? Хочу, щоб нас бачили — хай знають, як ти мене кохаєш.

— Я голодний, — відповів Відаль.

— Ти й обіймав мене так, наче з’їсти хотів. Я приготую вечерю. А ти поспи.

Останньої фрази Відаль, напевне, уже не чув, бо в ту ж мить його здолав сон. Як то буває в казках, коли він прокинувся, на нього вже чекав бенкет: стіл, накритий обрусом і двома серветками, два прибори, десерт і червоне вино. Після вечері Неліда вигукнула:

— Тебе не впізнати!

— Чому?

— Не знаю, але сьогодні в тебе такий свіжий вигляд.

— Тобі не подобається?

— Навпаки. Мені здається, сьогодні ти вперше цілком тут, зі мною. Тепер я можу на тебе покластися, — щойно проказавши це, Неліда стривожилася: — Ти ж залишишся нині, правда?

— Ні, — відповів Відаль. — У мене є ще справи.

— Але повернешся на ніч?

— Так, якщо зможу.

Він поцілував її.

— Візьми пончо, — сказала Неліда. — Там похолоднішало.

На вулиці замість дітлахів Відаль побачив гурт дорослих хлопців, що вишикувались у дві лави, уздовж будинків і понад дорогою. Коли він проходив між них, один із хлопців заспівав:

— Весело минає життя молодече…

— Затямте собі: це вже скінчилося, — урвав його Відаль і пішов, не озираючись.

У кав’ярні на площі Лас-Ераса друзі зустріли його схвальним гомоном.

— Замість Нестора тепер Еладіо, — сказав Данте.

Сам Джимі визнав, що того вечора Відаль добре грав. Що ж до решти, то Джимі продемонстрував звичну кмітливість, Рей — жадобу до оливок та арахісу, Аревало — іронію, а Данте — вайлуватість і глухоту. Все було як слід, отож Еладіо, котрий завважив, яке приємне тут зійшлося товариство, висловив загальну думку. А втім, позаяк Відалева команда вигравала всі партії, решта негайно заявили, мовляв, декому тут аж надто щастить. Вони грали допізна; потім Рей запитав:

— Ісідро, куди ти йдеш?

— Не знаю, — відповів Відаль і рушив у темряву. Він хотів побути на самоті.

УДК 821.134.2(82)-31

К 28

DIARIO DE LA GUERRA DEL CERDO

© Heirs of Adolfo Bioy Casares, 1969

All rights reserved

Адольфо Бйой Kacapec

Щоденник війни зі свиньми [Текст]: Адольфо Бйой Kacapec; переклад з ісп. Анни Вовченко. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 224 с.