Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

Коло будинку Відаль замовк, щоб котрийсь зі знайомих його не почув. Тихо прочинивши двері, зайшов у під’їзд. Можливо, тому, що він крався, мов той злодій, чи тому, що прожив день у Неліди, чи й сам змінився, Відалю здалося, ніби патіо стало інакшим, аніж було, — понурим, як фасади будинків, що їх він допіру минув на вулиці. Усі вони нагадували йому інші, змуровані загрозливими й похмурими, бачені хтозна-де — чи не вві сні.

Відаль перейшов перше патіо, постукав у двері й зачекав. Раптом ізсередини до нього долинув приглушений голос, який повторював: «Тут я головна, тут я головна, тут я головна». Відаль так поринув у власні роздуми та страхи, що ненароком постукав у двері доньї Далмасії. Тепер він стукав до Антонії. «Якщо вона не бачила Неліди, — зненацька подумалося йому, — то вирішить, ніби ми посварилися, і не повірить жодним моїм запевненням. А якщо бачила, то повідомить мені погані новини». Сьогодні ж він не мав сил чути погані новини про Неліду.

— А, це ти. Пробач, я в такому вигляді… — перепросила Антонія, поправляючи одяг. — Збиралася вже лягати. Як добре, що ти знайшовся. Зустрів її?

Антонія зверталася до Відаля на «ти»; він вирішив, що для нього це добрий знак. «Вона ж звертається до Неліди на “ти”, а я тепер — частина Неліди».

— Ні, не зустрів.

— Та ти що! Вона, бідолашна, вже мало не збожеволіла! Ще й о такій порі! Шукала тебе у пекаря, у всіх тих дурних дідків, ваших друзів. Ходила навіть у дім до небіжчика і в лікарню.

— Я не знаю, куди ще піти.

— Зате сам переполохав людей: цілий будинок тебе шукає. Ісідоріто — а він же до всіх байдужий — і той налякався, побіг на вулицю, сподівається, що зустріне тебе.

— Він пішов з Нелідою?

— Ні, окремо. Здається, Ісідоріто пішов у гараж до Еладіо — не в той, що на вулиці Біллінґурста, а в той, що на Аскуенаґи, коло цвинтаря Ла-Реколета — знаєш, там, де наш ґальєґо переховує дідків?

— Жахливо: дівчинка на вулиці, сама…

— Не переймайся, вона собі раду дасть.

— Хоч би з нею нічого не сталося через мене.

— А треба було сидіти вдома. Вона ж казала.

Відаль звернув на вулицю Вісенте Лопеса. Помітив бані та янголів над огорожею Ла-Реколети й роздратовано подумав, що нині всі будинки нагадують йому гробниці. Огорожа від вулиці Ґідо була зруйнована, мовби її підірвали. На вулиці валялося каміння, грудки землі, дерев’яні уламки, фрагменти хрестів і статуй. До Відаля звернувся низенький старезний дідусь із великою сивою головою, який насилу втримував на шворці тремтливого песика.

— Варварство, — заговорив дідусь; голос його тремтів так само, як песик. — Ви чули бомби? Перша вибухнула в притулку для літніх. Друга — бачите, що наробила? А уявіть, мій сеньйоре: вийшли б ми раніше на прогулянку. Уявіть.

Песик люто принюхався. Відалеві раптом подумалося, що вся печаль цього цвинтаря сочиться крізь пробоїну, і він усотує її власним єством; навіть мусив заплющити очі, щоб не зомліти. Напевно, ця печаль віщує йому велику біду. «Дивно, — подумав він, — адже біди ще не сталося». Згадав про Неліду й похопився: «Нехай і не стається».

Біля хідника стояла червона вантажівка, розмальована білими візерунками. Відаль проминув її та зайшов у майстерню, надіючись зустріти Еладіо чи котрогось із робітників, прочитав напис «Стороннім вхід заборонено» й одразу ж забув про нього — такий був утомлений, що забував усе, неначе вві сні. На тлі далекої вервечки автомобілів з’явилася постать із піднятими руками. Відаль, усе ще причмелений і неуважний, почув, як йому гукають:

— Старий!

Він подумав був, що це погроза, але за мить упізнав голос Ісідоріто. Син біг до нього, високо піднявши руки. «Він радий бачити мене. Як дивно», — завважив Відаль без іронії і без найменшої підозри, що скоро йому доведеться розкаятися в цій думці. Нараз усе змінилося. Дон Ісідро побачив гігантське сталеве чудовисько, почув спершу крик, а тоді дзенькіт розбитого скла й протяжний скрегіт металу. Потім усе затихло — мабуть, двигун заглух від зіткнення, — і нарешті Відаль зрозумів, що це вантажівка наїхала на Ісідоріто. Усе переплуталося, неначе дона Ісідро споїли. Образи перед ним поставали яскраві, але без жодного видимого порядку. Відаль розпачливо вдивлявся у щось подібне до арлекіна на капоті одного з автомобілів. Помалу вантажівка рушила назад. Відаль почув, що до нього звертаються. Це водій вантажівки з дружньою усмішкою пояснив:

— На одного зрадника менше.

Якщо з ним розмовлятимуть, подумав Відаль, він не почує ні стогонів, ані дихання сина. Хтось обійняв його й проказав:

— Не дивіться туди, — то виявився Еладіо. — І будьте відважні.

Понад плечем Еладіо він побачив розсипану з вантажівки городину, бите скло