Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— У мене астма, — перепросив Аревало. — Я кажу, що в тебе знати вже сиві пасма.

— А що ви хочете? — плаксиво промовив Данте. — Я ж на собі не бачу. І хто мене пофарбує? Минулого разу фарбував бідолашний Нестор. Я сам не можу. Ви мусите мені помогти. Це важливіше, ніж вам здається.

— Кому ти брешеш? — обізвався Аревало. — Я вважаю, що бути трошечки фаталістом — це не шкодить.

— Легко тобі казати, — заперечив Данте. — Ти тут, у такій будівлі, ніби у справжній фортеці. А мені ще йти додому, глупої ночі, коли на вулицях темно хоч в око стрель.

— Тебе ніхто не проганяє, — відказав Відаль.

— Сеньйори, я зараз прийду, — мовив лікар. — Зачекайте, будь ласка.

— Ходімо, поки він не вернувся, — заскімлив Данте. — Ісідро вже спікся. Його запопали буцімто для переливання крові. А нас їм не треба. Ми ж їх за руки хапати не будемо. Але як лишимось, вони ще щось вигадають, щоб і нас злапати. Тому тікаймо, поки його нема. Не подобається мені тут.

— Кому ж подобається, — відповів Аревало.

— Навряд чи нас тут злапають, — промовив Рей, — але вже пізно, мені вставати вдосвіта, а сидіти нам тут немає потреби. Ісідро, звісно, залишиться…

— Аякже, — сказав Відаль. — А вам я раджу піти. Ми впораємося й самі.

Рей відкрив був рот, але промовчав. Данте, мов комизисте дитя, смикав його за рукав, тягнучи до дверей.

— Вони вже пішли? — запитав невдовзі Аревало.

— Так.

— Ти сердишся.

— Знаєш, ці двоє — вони мене трохи дратують.

— Не сердься. Згадай, що казав Джимі: з літами слабне контроль над собою. Хтось не може стримати сечу, а Данте — страх.

— Данте здався, але ж Рей? Такий міцний чоловік…

— І він віднедавна теж. Пам’ятаєш, як він гріб собі арахіс у кав’ярні? Аж тремтів від ненатлі. Втратив сором, як усякий дідок.

— Сором? А знаєш, так і є. Якось у Віласеко…

— На старість він зробився сутим егоїстом. Уже й не приховує, що, крім своїх інтересів, нічого його не цікавить.

— То ви зробите мені послугу? — запитав Каделаґо.

— Аревало розповів мені, — озвався Відаль, ідучи коридором услід за ним, — що ви казали йому, буцімто ця війна невдовзі скінчиться.

— Вірте чи ні, — мовив лікар, сумно хитаючи головою, — а психіатричне відділення не може дати ради з такою кількістю молодих. У всіх та сама проблема — страх торкнутися старого. Прямо тобі відраза.

— Відраза? Ну, це, здається, природно.

— Навіть руки їм не потиснуть, сеньйоре. І ще, знаєте, новий симптом, незаперечний: молоді ототожнюють себе зі старими. Ця війна глибоко й боляче вразила їх усвідомленням, що кожен старий — це майбутнє когось молодого. Можливо, навіть їхнє власне! І ще цікавий факт: у молодих неодмінно розвивається уявлення, буцім убити старого означає скоїти самогубство.

— А чи не в тім причина, що бридкий, жалюгідний вигляд жертви паскудить увесь злочин?

«Нащо мені це? — думав Відаль. — Для чого я тут базікаю з цим телепнем, коли вона чекає на мене?»

— Кожен нормальний хлопець, — урочисто пояснив лікар, — у певний момент свого розвитку патрає котів. Я теж патрав! Потім ми стираємо ці ігри з пам’яті, ми їх відкидаємо, видаляємо. І ця війна мине безслідно й не лишить по собі ані спогаду.

Вони зайшли в невеличку кімнатку. Відаль казав собі: «Невже задля того, щоб не дратувати це посміховисько, я змушую Неліду чекати і хвилюватися?» Проте дон Ісідро грішив на себе: лишався він тут не з боязні роздратувати когось, а задля нагоди бути корисним своєму другові Аревало. Чи насправді він тут, бо на цьому наполіг Рей, і тепер здає кров лише на догоду лікарю? Усьому можна відшукати безліч пояснень, як то доводила лікарка Ісідоріто.

— А потім я зможу піти?

— Не бачу жодних перепон. Зачекайте лише трішки. Ви мені тут відпочинете, гарненько, зручненько, на канапі. Хто нас квапить?

— Мене чекають, лікарю.

— Мої вітання. Це не кожен може сказати.

— Кілька хвилин, лікарю? Скільки?

— Жінки й діти не стримують нетерплячки, та ми, чоловіки, навчилися чекати. Ми все чекаємо, хоч нас не чекає вже ніщо.

— Гарно сказано, — озвався Відаль.

— Чудово, — підсумував лікар, — маленький укольчик. Ану не смикайте мені ручкою. Вип’єте мені потім міцної кави з молоком, скляночку фруктового соку — та й будете як новенький. Треба відновити рідину