Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура
З дивним відчуттям дописуємо ми останню сторінку нашої книги. Бо з одного боку - це ж треба: дві тисячі років жив собі Народ, котрий не мав власної землі, не мав права жити, де йому було би краще, не мав права голосувати за тих, хто би обстоював його інтереси, не мав права дати своїм дітям саме ту освіту, яка би позбавила їх від вічного почуття голоду і приниження… зрештою, хіба що у синагозі цей народ сяк-так почувався Народом - та й то не завжди.
Але ж він вижив усі ці дві тисячі років! Учені сперечаються і шукають відповіді в особливому тренуванні мізків, теологи багатозначно тицяють пальцем вгору, самі євреї кажуть, що завдячувати треба єврейським мамам, котрі постійно торочили діткам: вчись, вчись, вчись… одній із цих мам навіть поставили пам’ятник. Та ще й де - в самому центрі Ульяновська.
А як на нашу думку, то Народ вижив тому, що сміявся. І в першу чергу - над собою. Можна подивуватися, можна позаздрити. А варто - повчитися. Бо чи не тому нас, українців, стає щороку все менше і менше, що ми злегковажили власним соковитим і автентичним гумором і замінили його на примітивне космополітичне зубоскальство. Скажете, перебільшуємо? Аж ніяк! Пригадайте безжальний козацький жарт, зацитований Олександром Ільченком: “Гетьман - як чиряк, де хоче, там і сяде”. І порівняйте його з вимученими “шуточками” штатних телевізійних дотепників. Так ото ж… недаремно Горацій Сафрін казав: жартувати по-справжньому здатні тільки серйозні люди. А наш сучасник - поет і “відсидент” Ігор Губерман розвинув цю думку в такий спосіб: “На дні кожного сміху лежить винятково гіркий осад від сприйняття цього світу”.
Тоді чому ж увесь час нашої роботи над цією, сподіваємося, смішною книгою нас не полишало щемливо сумне почуття жалю? Знову звернемося по відповідь до класики. Ісаак Бабель, недовчений комерсант, солдат на Першій Світовій, чекіст і працівник Наркомосвіти (геніальне поєднання!), газетний репортер і таємний агент розвідки ОДПУ, уславлений письменник, але, перш за все, всесвітньо визнаний Цинік - з великої літери. Та з яким болем описав він реальну смерть реальної людини - одеського прикажчика Йосифа Мугинштейна, сина тьоті Песі, котра торгувала курми на Серединському базарі.
“Чи потрібні тут слова? Була людина - і нема людини. Жив собі безневинний холостяк, як пташка на гілочці - і от він загинув через дурість. Прийшов єврей, схожий на матроса, і стрельнув не в якусь там пляшку з сюрпризом, а в живу людину. Чи потрібні тут слова?”
Молодий єврей Йосиф Мугинштейн загинув через чужу дурість десь на самому початку ХХ століття, коли, здавалося, ніщо не віщувало біди, і смерть навіть однієї маленької людини жахала по-справжньому.
Минуло зовсім небагато часу - і прийшли інші “схожі на матросів”. І почали стріляти в живих людей не через власну дурість, а свідомо: в ім’я “чистоти ідеї”, “чистоти раси”, “світлого царства соціалізму”, “життєвого простору”, “перемоги всесвітньої революції”… Хтось із цих “схожих на матроса” відверто зауважив, що це смерть однієї конкретної людини сприймається як трагедія, а свідоме знищення мільйонів переходить до розряду статистики.
Отак у “Червоній Книзі Людства” опинилися цілі народи. І серед них - ашкеназійські євреї з колишньої смуги осілості у Східній Європі. Це, власне, отой народ, що прожив поряд із нами, українцями і поміж нами не одну сотню років. Залишимо політику політологам, а концептуальні тонкощі такого співжиття - етнопсихологам. Повернемося до того, з чого ми, власне, розпочали нашу книгу.
Що матеріального залишилося від Народу, про який ми писали? Кільканадцять перебудованих до невпізнання колишніх синагог, старі цвинтарі, у переважній масі старті з лиця землі, книги, газети та журнали на їдиш, яких уже ніхто не прочитає, бо з сучасних українських євреїв мови своїх предків не знає майже ніхто.
Не втримаємось аби не згадати сучасну історію - стовідсотково у стилі класичних єврейських оповісток. Письменник і драматург Григорій Ізраїлевич Офштейн, котрий зміг зробити кар’єру в СРСР лише після того, як змінив прізвище на Горін, незадовго до смерті раптом одержав запрошення до Японії. З’ясувалося, що його п’єсу за мотивами роману Шолом-Алейхема “Тев’є-молочник” переклали і поставили в одному з кращих театрів Токіо. На прем’єрі до Горіна підійшов чемний молодий японець і з традиційною усмішкою звернувся до нього на… івриті. Здивований Горін на мигах показав, що він цією мовою не володіє. Японець вклонився і перейшов на… їдиш. Григорій Ізраїлевич почервонів і, знову ж таки, дав зрозуміти, що і з цією мовою у нього справи кепські. Тоді японський поліглот, яке з’ясувалося пізніше, професор лінгвістики і перекладач п’єси, зітхнув і сказав російською мовою: “Вы неправильный еврей…”
Дивовижно, але від світу єврейського містечка збереглися не матеріальні чи друковані пам’ятники і пам’ятки, а таке ефемерне явище як гумор, втілений переважно у зібрані та зацитовані нами анекдоти і оповістки. Може, саме в них живе душа Народу?
2002-2007 р.
м. Київ
This file was created with BookDesigner program [email protected] 11.05.2010
Оглавление Передмова Розділ перший Містечко Розділ другий Хелмські мудрагелі Розділ третій Кагал Розділ четвертий А поїзд тихо їхав на Бердичів Розділ п’ятий Єврейське щастя Розділ шостий Делікатний Розділ сьомий Жарти славетних… і не дуже Розділ восьмий Наше вам із Фрейдом Розділ дев’ятий
