Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура
Звичайно, справа тут була не лише в забудькуватості співака. У ті ненадійні часи існував короткий, але влучний анекдот, що СРСР - немов великий трамвай. Половина народу вже сидить, а друга поки що стоїть, дрижить і чекає, доки місце звільниться. Тож часом Утьосов свідомо брав на себе гіпотетичний вельможний гнів якогось чиновника, якому могли би не сподобатися мелодії, тексти, а то й профіль авторів.
Пісню й справді, м’яко кажучи, не рекомендували, а то й часом просто викидали з репертуару навіть ресторанного оркестру Біробіджану. Тож її виконували крадькома - та й то саму мелодію. І тільки в часи горбачовської перебудови їй дали друге народження гравці легендарної одеської команди КВН.
Залишимо тонкощі встановлення авторства професійним музикознавцям. Бо для нас цікавіша історія виникнення самої мелодії, яку склали набагато раніше від тексту.
Все почалося з одеського трамваю. Цей найпрогресивніший тоді вид транспорту, щоправда, першим з’явився чомусь у Києві. Єдиним виправданням такого зухвальства може бути той факт, що ходив він з аристократичного Печерська на єврейський Поділ. Отже, без наших не обійшлося.
А в Одесі трамвайникам довелося зіткнутися з жорсткою конкуренцією місцевих візників. Самого лише запевнення, що на трамваї дешевше, було недостатньо. Розумієте - у ті старі часи брати візника вважалося таки же шиком, як за радянських часів їздити на таксі. Одеський фольклор описує типову картину початку ХХ століття: молодик в шоколадному піджаку, кремових штанях, малинових штиблетах і головне - з діамантовим браслетом під коміром замість галстука, замовляє аж трьох візників. Перший транспортує той самий шикарний котелок, другий везе розкішний букет квітів. А сам молодик із шиком сідає в третю лаковану прольотку і голосно, аби всі чули, вигукує:
- Візник, вези мене по булигах, щоб у мене голос деренчав! Я їду в гості до Соньки-артистки!
Природно, що на таке нахабство завжди знаходилася своя тьотя Рива, котра вистромлялася у своє вікно і верещала на всю Молдаванку, в якому саме жанрі виступає ота артистка і почім вона бере за ангажемент. Одне слово - було про що поговорити!
І от тоді якомусь місцевому дотепнику спав на думку, як зараз кажуть, вдалий піарівський хід. Перша трамвайна колія в Одесі йшла через усе місто аж до відомих тоді дачних районів - Ближні та Старі Млини. Аби заохотити пасажирів користуватися саме електротранспортом, на кожній зупинці обладнали невеличкі естраді п’ятачки і найняли єврейських музик, котрі грали навстріч, під час зупинки і навздогін кожному трамваю популярні фрейлехси, маюфеси та інші мелодії. Називалися такі оркестрики клезмерськими. І були схожі на українські троїсті музики. Художнім керівником, імпресаріо і солістом у клезмерів виступав скрипаль. Решта ж музикантів грали на тому, що Бог послав, чи вистачило грошей купити: на цимбалах, кларнеті, контрабасі, бубні.
У 1967-му році в Колонному залі Київської консерваторії проходив перший і останній конкурс українських троїстих музик. І на фінальному концерті якимсь чудом прорвалися на сцену останні справжні одеські клезмери: скрипаль, цимбаліст і “той, що з бубном”. Було їм на трьох якщо не всі триста років, то двісті п’ятдесят щонайменше. Проте не за віком жваві єврейські діди врізали такий фрейлехс, якого либонь поважані стіни консерваторії не чули за всі часи свого існування. Але, на жаль, чиїмсь усним розпорядженням відеозапис цього унікального концерту був негайно знищений.
Хочете почути, як звучав одеський клейзмерський оркестр? Пошукайте в Інтернеті, там точно є. Самі автори отак “Хава Нагілу”слухали.
Але повернемося до одеської епопеї з клейзмерськими оркестриками на трамвайних зупинках. Вагони ходили, зважте, чітко за графіком: як царський поїзд! Хвилина в хвилину. І от - вже безіменний музикант з одного такого майданчика придумав власну, виключно ексклюзивну мелодію, яку назвали “Сім сорок”. Бо саме о сьомій сорок ранку перший трамвайчик прибував на цю зупинку і за двадцять восьма вечора востаннє завертав назад на Одесу.
Мелодія так сподобалася, що місцеві меломани спеціально сідали в трамвайчик і їхали спочатку на зупинку, а потім поверталися через кінцеву на Старих Млинах аби ще раз почути справді дотепні і бадьорі ритми.
І було це саме в ті часи, коли малолітній Льодя Вайсбейн переконував своїх батьків, що він неправильна єврейська дитина, бо не має хисту грати на скрипці. І взагалі, у нього руки не звідти ростуть. Звучало це настільки переконливо, що старий Ося плюнув, махнув рукою і дозволив синові виступати в цирку, як той і хотів.
І що ви собі думаєте? Коли поважаний одеський лепетутник (маклер) Йосип Кельманович Вайсбейн прийшов на синів бенефіс в одеському цирку, його мало шляк не трафив. Синок таки грав на скрипці! Щоправда, висячи догори ногами на трапеції під куполом цирку. Але ж грав, швицер!
Причетність Леоніда Утьосова до написання “Сім сорок” - то, звичайно, одна з одеських легенд. Чудом збереглася платівка, випущена в 1910-му році у Варшаві. Там з одного боку якраз і записана мелодія “Сім сорок” без тексту. Навіть якщо запис був зроблений у рік створення пісні (що малоймовірно), то все одно Лазарю Вайсбейну тоді було лише 15 років.
Веселе і сумне - воно завжди поряд. На звороті вищезгаданої платівки була бадьора танцювальна мелодія - задерикувате танго під назвою “Красуня Молдаванка”. Звісно, малася на увазі не та циганка-молдаванка, котра вербувала наївних хлопців до партизанського загону, а район Одеси. Так от - філофоністи уважно вслухались у цей древній запис - і вхопились за голову. Мелодія, що забулася в гуркоті двох світових війн, якимсь дивом відродилася у тужному мінорному варіанті всесвітньо відомої пісні “Купите папиросы”.
Аби завершити тему “Леонід Утьосов і одеський фольклор”, розкриємо таємницю авторства ще одного ну дуже популярного шлягеру “Как на Дерибасовской, угол Ришельевской…”. Далі можна не цитувати, всі знають, що там було з веселою бабцею і шістьома нальотчиками. Так от - до цієї пісні Леонід Осипович мав безпосереднє
