Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
Був настрій облоги, перманентної тривоги, понурої непевности, постійної небезпеки. Тут і там несподівано вилітали в повітря будови, спалахували пожежі, переважно в тих місцях, де були якісь склади, особливо склади пального. І, коли над містом здіймався чорними валами дим, усе, здавалось, падало ниць, ніби той дим привалював людські душі страшним тягарем.
Йшли суди. Судив спеціально висланий з рейху офіцер-інвалід з першої війни, без обох рук, із спотвореним, позшиваним, мов футбольний м'яч, обличчям, самий вигляд якого наганяв жах. Засуджував на розстріл, шибеницю. На широкій площі перед судом, що постала внаслідок збомбардування довколишніх будинків, ранками появлялись шибениці з повішеними, які гойдалися на вітрі, мов балони.
Але одного ранку до будинку суду ввійшли двоє людей в уніформах ес-ес, зустріли на сходах суддю, пустили в нього серію з автомата і не поспішаючи вийшли попри здивовану варту, яка чула постріли, але не відважилась затримати «офіцерів ес-ес».
І все це робилось дуже просто, під звуки воєнних звідомлень, які кожного дня приносили вісті про те, як ломились фронти, як в руїнах зникали тисячі й тисячі людських істот, що видавались з цієї віддалі, на тлі гігантських подій, дуже маленькими, немов рої комарів. І тоді, коли під Білгородом ішло залізо на залізо, сталь на сталь, коли, здавалось, їх металеві удари чути було на весь світ, на полях Волині росло високе, колосисте, невідомо ким і для кого сіяне жито. Ні одне поле тоді не дармувало, і здавалось, що жито само виросло, бо хто міг в такий час його сіяти, коли всі хлібороби обернулись у воїнів. А між житом у різних місцях, нагадуючи допотопні створіння, височіли напіврозібрані кістяки совєтських танків, залишені в незліченній кількості під час першого відступу. Селяни виривали з них, мов з живого тіла, кращі кусні і кували з тих куснів лемеші до плугів. Десь-інде тисячі людей у наймодерніших фабриках найдосконалішими засобами кували ті потвори, а тут на полях обухами сокир, ломами та ковальськими молотами їх розковували, і було в цьому процесі щось від змагання двох початків, щось, як і сама земля, предковічне.
Для волинських партизанів їхні жита були їх хлібом, їх бункерами, їх морями — як і ліс, як ніч. Вони поринали в них, як поринають підводні човни в морські глибини, і несподівано виринали, мов привиди. Для німців ті жита були ворогом, вони боялись того колосся гірше, ніж кулеметних куль, і в своїх походах відкривали не раз стрілянину по житах, ніби ті тоненькі стебла були озброєними панцерами.
Троян у той час перебував на своїй Попівщині, дозброював і доформовував проріділу бригаду, лише ночами відбуваючи походи на німецькі господарства, щоб поповнити свої магазини. До нього знов приїжджали з УПА. Вимагали включитися не лише фактично, а й формально, прийняти зверхність. Він підніс посланцям писане й підписане домовлення, поставив на стіл пляшку самогону і, після другої чарки, сказав приблизно таке:
— У мене був друг Осип. Упав отам, на Заставщині. Так він не раз і казав: не кількість, а якість! І не Карло-Марло, а інтелект і характер. Я не знаю, чи будете ви мати з мене доброго знавця генеральної лінії. Читав я і се й те, але небагато бачив наших брошур на цю тему. Не во гнів будь сказано, бо я все-таки шаную їх авторів за їх чесний труд, одначе мені завжди здавалось, що бійці під Термопілами, легіонери Цезаря або солдати Джефферсона також мало знали про лінії. Так само, думаю, і солдати Айзенгавера та Черчілля мало знають, але вони все-таки успішно ламають нацистів. Ви на мене не зважайте, робіть своє діло, а я вам буду помагати. Отже, дай Боже! — і підніс чарку.
Для Троянових гостей така мова не була цілком стравною, одначе час наглив, обставини вимагали діла, а на слова не лишалось багато місця. Договорившись, розійшлись з миром, дружньо. Бригада Трояна стала частиною загального фронту УПА-Північ.
А з Царенком, Терешком, Залізняком і Булавою Троян коментував ці події приблизно так:
— Змагатись за трони? Ось присуне Сталін і пожене нас з усіма нашими тронами. Мені ходить лише про те, щоб дешево не віддати своєї шкури, ну… і щоб вписати в історію якийсь такий матеріал для майбутнього кобзаря… Щоб було за щось колись зачепитись.
— Справа в тому, — витискав слово по слову Терешко, — що вони не вірять у Сталіна. А коли вже армія, хай і повстанська, мусять бути і трони. По-моєму, вони, як кажуть німці, рехт!
— По-моєму, також рехт, Терешку. Абстрактно — я їх розумію до ниточки. І хвалю! Так! Армія! І трони! І, може, Золотоверхий! Все можливе! І, може, завтра Кремль провалиться. Можливо, що ти, Терешку, станеш завтра амбасадором у Вашингтоні, а я маршалом у Києві на білому коні, але… Кон-крет-но! Терешку — конкретно! — Троян робив страшенно великі очі, що, здавалось, ось-ось вибухнуть.
— Та-а, — протягував компромісовим тоном Царенко, — математика.
— А я тобі скажу, Царенку, що гола математика в наші часи також фантазія.
— Хтозна, чи Терешко не має рації, — додав до всього обережно малограмотний у справах філософії Булава. — Але битись між собою уже тут за ті трони? Ні! Здохле діло!
Троян знав свою «математику». Він не всім її вияснював. Німці надривались з останніх сил, їм направду було не до жартів, і вони хотіли надолужити бодай тут. Населення йшло в ліс, заривалось під землею, все, від краю до краю, оберталося в суцільний обложений табір.
Троян чистив себе, мов стару комору, викидав, як він казав, за борт усе зайве, хотів бути легким і готовим до довгого походу.
І саме в цей час, ніби щоб заперечити цей намір, надійшла до нього маленька писулька такого змісту: «Якове! Я була на Запоріжжі. Відвідала попелище, де народилась. Піч і димар ще цілі. Павліна».
До дідька ясного! З тими її димарями! Знайшла час! Але заразом ті кілька слів обсипали його жаром. Не міг не думати. Уявляв її на тому попелищі, на краю поля, над ровом, із старою шовковицею серед двору, на якій висіли козубці з вишневої кори, кушки, коси, коли приходили з косіння на полуденок. Бачив тих людей у білих сорочках з пропеченими спинами, як живих.
А
