Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук

сама у тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцівський сад, у ній знову воскресло і закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тоді, коли була маленькою, босоногою дівчиною у довгій, брудній полотняній сорочці. Пригадала, як не раз пробігала, мов дика, побіля цієї шопчини, позирала на неї з острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на шиї; пригадала свої болі і жалі, коли її бив батько, а вона не знала за що, бігла плачучи до цього яру і зустрічала Якова, що пас отам далі три сірі вівці. Він нічого у неї не питав, лише давав їй спілих черешень або кусник підпалка, а потім вони бігали по стежці наперегони, або, сидячи навпочіпки, грали в крем'яхи, або він оповідав їй казку про Бабу Ягу, про сім розбійників, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те блаженне почуття щастя, остраху, радощів, що виповняли її, коли верталась засмерку додому, і в тій самій сорочині лягала на лавці, і засипала приємним сном з усмішкою на устах.

Усе це виринало з глибини душі Віри, і так пластично, на тлі цієї природи, стало перед очима, і такі ще свіжі були ті солодко-болючі переживання щастя, що його зазнала вона цієї ночі, і все це разом було таке невисказано дивне, що її гнів і біль поволі стихли, змінилися чимсь іншим, і в ушах зазвучали слова Якова: «А ти можеш?.. Ти звикла до іншого простору…» І, нарешті, оте: «Мушу!» Так. Він їй ще не вірить. Вона ще для нього не готова. Але він уже… любить. А може, любив завжди. І хто знає, чи вона має право вимагати від нього «віри», коли перед ним таке велике «мушу». А разом — хто може їй сказати, чи все її минуле не було лише довгим, дуже довгим і крутим, тяжким шляхом до його «мушу»? Так, це — питання!

Віра помаленьку повернулась, пройшла стежкою назад до криничини, присіла над нею, зачерпнула долонею холодної, прозорої води, відсвіжила чоло, очі, уста, обтерлась хустинкою, напилася і пішла далі в напрямку Гуцівського саду.

Здіймався день, співали птахи.

Від серпня починаючи, Троянова бригада діяла як окрема оперативна бойова одиниця УПА-Північ, ВО «Заграва», під зверхністю командира Енея.

Еней, як і Троян, не заглиблювався в ідеологію, не думав про те, хто буде очолювати майбутню самостійну Україну, як буде розв'язана в ній земельна проблема. Вони були просто військовиками, патріотами-державниками.

Троян був розвинений інтелектуально, він багато читав, і то не лише рідномовні книжки, а й чужомовні, солідні праці. Еней під цим оглядом далеко не дорівнював своєму підлеглому, але він був від ніг до голови вояк, не мав маршальських претензій та отаманських комплексів і завжди був готовий на жертву і подвиг. А тому він Троянові подобався.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак, —

декламував Троян Терешкові.

Терешко також ставився до Енея доброзичливо.

— Головне, ті його вуса, — казав він, як звичайно, з ноткою іронії. — Як у Будьонного.

— А він справді трохи нагадує Будьонного, — озивався Залізняк.

— Так само тупуватий, — додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея.

— О, не кажи! Вже одно те, що він не Орел і ніякий інший звір, а Еней, багато каже, — боронив Енея Залізняк.

— Не думаю, щоб це було за Вергілієм, — бурчав далі Царенко.

— А! Вергілій! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, — казав Залізняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергілія.

Але наближалися гарячі дні, і часу на суперечки лишалося мало. Від ранку до вечора всі були зайняті. І не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, потужнішала. Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчові запаси, працювали в підземеллях майстерні, шились уніформи, школились старшинські кадри.

Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкіл, чи радше курсів, виникла в ліску під Острогом. Трояна покликано до неї викладати тактику. Тут він знов зустрівся зі своїм колишнім шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром школи і звався Гончаренком. Півтори сотні курсантів — молодих, здебільша сирих, але міцних, здорових, готових на найбільшу жертву хлопців — жадібно, мов справжні школярі, ловили кожне слово, що помогло б їм стати командирами рідної військової сили. Виклади відбувались просто на поляні, на зеленій траві, під сонцем, вітром і небом, курсанти були не конче однаково одягнуті, але всі як один були засмаглі, вивітрені.

Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, він не раз казав:

— Хлопці! До нашої тактики належить також тактика вмерти! Командири нашої армії не мають права вмирати у постелі, хіба в тому випадку, коли б ми дійшли до Москви і там, у Грановитій палаті, продиктували Москві мир. А інакше кожний з нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це пам'ятайте!

Четверта граната для ката,

А п'ята… собі!

Це ніяка патетика, ніяка бляшана бравура чи мелодраматична п'єса, це, юні мої товариші, наша предковічна трагедія, в якій народились, зросли і в якій помремо. Може, пригадуєте собі часи Хмельницького, його атаки під Корсунем, під Пилявою, але, може, пригадуєте також… його останній бій під Берестечком? Пригадуєте той острівець на болотяній річці Пляшовій і на ньому гурт козаків в оточенні тридцяти тисяч ляхів? І коли козаки вистріляли свої кулі, і коли їм кричали «здавайтесь», вони потрощили свої мушкети і висипали в річку з кишень своє золото. А потім обняли один одного, сказали «прости, брате», — раз, другий і третій!

А потім зарубав один одного шаблею, а останній, отаман, сам пробив своє серце… Так, друзі! Це — наша грізна традиція, в якій, часто несвідомо, росло, зріло і визріло ось це наше покоління, покоління другої, але не останньої, світової війни!

Я б не радив вам жахатися цієї традиції, впадати в розпуку. Так є! Хтозна, чи куплена такою крутою ціною наша свобода не поможе нам перекувати наші душі і зробити їх не лише твердими, але й вразливими на людський лад, на порядок, на єдність.

Курсанти заніміло слухали свого командира, інколи дрож проходив їх жилами, завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що їхня доля — з острова Пляшової. Але ні один з них не думав ухилитися від своєї долі.

А Залізняк на Попівщині в ті дні не відривався від радіоприймача. Серпень 1 — Чугуїв. Серпень 12 —