Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом — поляки, центром — Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.
В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набоїв і наган при боці.
Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.
— Бригадо! — говорив він до своїх бійців. — От і кінець теплим запічкам. Що ж подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах… Ворог наш має сто голів, відрубай одну — виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми — в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!
— Слава! Слава! Слава! — гримнула бригада.
Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.
— Що, братіку? Незатишно? — звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.
— Е! — екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. — Жити треба, як ти нам не раз казав, невигідно…
— Найгірше, що нема інакше, — докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою.
— А навіщо те інакше? — іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.
— Не думаю про себе, про нас, — сказав Олена. — Про них… там, високо! По кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під мітлою, а от такий Сталін… Лиш послизнись — і розтерзають. Або Гітлер. Або той самий Муссоліні.
— Та… — сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. — Любов народу — страшна!
— Що й казати — страшна!
— Ех, той народ! — докинув Татяна.
— Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? — спитав Олена.
— Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? — зацікавився Терешко.
— Таж три тижні спав з Татяною на дерманських Горбайцях і так нею накис, що й сам отатянився, — пояснив за Татяну Олена.
— Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, — спокійно дмухаючи на огонь, сказав Терешко.
— Е! Тепер і так піст. Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.
— То виходить, що й Олена від Олени постав? — цікавився далі Терешко.
— Постав, так, але з нею не спав — лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, — віддячився Олені Татяна.
— Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної, — заявив погрозливо Олена.
— Ану, спробуй! — озвався флегматично Татяна.
— Можу не тільки спробувати, але й причепурити так, що побіжиш назад до Татяни, — чи впізнає.
— І-і-і-і!
— Не ікай, не ікай! Бо як ікну!
— Ану, ікни!
— І ікну! От тільки підійди!
Не встиг Татяна докінчити своєї мови, як Олена вже підійшов і заїхав Татяну поза вухом.
Татяна метнувся і відповів. І зчепилися. І пішли один одного обкладати, нагадуючи двох танцюючих ведмедів.
— Сип, сип! — озвалися голоси збоку.
— Лий, Олено, лий!
— За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!
— Ей, Олено, не піддавайся, держи фронт!
— Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!
По кількох хвилинах в Олени і Татяни з чола спливав піт, а з носа кров. Але ні один не піддавався. Аж диміло, аж виляски йшли по поляні.
— Е! Е! — почувся голос від командирової землянки. Всі, а також Татяна з Оленою, обернулись на голос. Під сосною в кожусі наопашки, з руками в кишенях стояв командир. — Ей, бійці! Слухайте! Ану зі мною котрий! — сміявся Троян, і зуби його блищали, мов намисто. Ніхто на це не обізвався. Троян підійшов ближче.
— Та це вони лише бокс… Щоб золу з костей вигнати, — сказав Терешко.
— Але бокс, товариші, не переносить нокауту в ніс.
Ти, Татяно, здається, позбавив Олену і так не дуже великого носа, що?
— Нічого, командире, — байдуже озвався Олена. — До свадьби заросте!
— Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу…
— Сам викликав… Вибач, — пробурмотів до Олени Татяна.
— Яке вибач! Що за вибач! Хіба ти від мене не дістав! Била баба мужика — ха-ха-ха!
— Но-но-но! — боронився Татяна. — Як мало тобі — іншим разом добавлю!
— Це ще побачимо, хто кому, — відгризнувся Олена.
По обіді світило сонце, в повітрі пахло провесною, навіть підсвистувала якась, подібна до синички, пташина, а вгорі кілька разів знов пролетів «шторх» з Рівного. Бригада, поївши кандьору, приправленого овечим лоєм, уся в білих халатах, зливаючись з білим довкіллям, ішла в наступ, робила відступ, обходила, била перехресним огнем, била в фокус. Ліс мінявся лугом, луг яром, яр полем. Сніг, замети, чорні плями розмерзнів, місцями грязюка.
А під вечір, коли верталися назад, зробили ще кілька «крийся», і вже не задля вправ, а таки перед справжніми «шторхами», що пролітали досить низько і могли побачити… А потім тягнули копита, мов виснажені коні, аж прибилися до землянок і полягали на причі горі лицем.
Та ненадовго. Ось знов сюрчок, знов «біжи», знов «лава», знов
