Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Господи! Як же це нагадувало ту колону італійців з їх розпачливим «Аванті!..». Тепер уже було ясно до болю, до крику, до розпачу, й Максим чітко відчув це: в цілому світі для них немає заступництва, немає співчуття, немає зрозуміння, нікому вони не потрібні, ніхто й ніколи їх не буде рятувати. «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів!..» Ці рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж пак в «Інтернаціоналі» співається, в гімні тих, що оце ведуть їх на страту, вірніше — тих, в ім'я яких їх оце ведуть на страту, — в гімні Кутузових, Соломонів та інших… Зайців!..
Кілька разів їх бомбили німецькі літаки. Причому літунам, напевно, було добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили її завзято й очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто на шляху, а сама залягала віддалік навколо колони, й Заєць криком попереджав, що кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали горілиць хрестом, як навчили німецькі полонені, і так лежали. Але «хрест» не допомагав, — літаки шпурляли бомби. І тільки тому, що вони їх шпурляли з дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дійсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли в гущу — було б багато «череп'я», бо ж варта не дозволяла розпорошуватись, а веліла лежати «на місці».
Німецькі полонені люто потрясали кулаками вгору на своїх земляків і вибухали истеричною лайкою, вже по–російському, почавши з того вивчення мови «великого народу». Варта ж, коли починали рватися бомби, зчиняла й собі стрілянину з автоматів понад головами лежачих, щоб ніхто не зміг схопитися й побігти. Причому стріляли й таким чином утримували лад гвардійці, не даючи розбігтися не тільки в'язням, але й міліції.
Так повторювалося кілька разів, але без жодних втрат, доводячи лише до жахливого нервового вичерпання бідолашних людей.
Та ось надвечір знову налетіли літаки. На цей раз їх було два, але вони заскочили колону на рівному, голому, ще й підвищеному місці, на великому плато перед спуском у низину. І заскочили вони саму колону. Решта, цебто весь той потік військових і цивільних, що плив увесь час, тут розірвався, зробивши велику прогалину. І в тій прогалині опинилася колона в'язнів. Вона залягла, як і раніше, просто на шляху, оточена вартою віддалік. Упала пара бомб… Гуркіт, дим, стрілянина з автоматів, довга павза… Потім команда: «Вставай!! Марш–марш!!.», бо літаки полетіли собі геть.
Люди встали, щоб плентатися далі. Встав і Максим, зробив кілька кроків і раптом наткнувся на жахливу картину… Біля великої димлячої воронки лежав навзнак із простреленою головою той рябий, подзьобаний віспою солдат Окремої Червонопрапорної. Він ще пускав ротом рожеві бульки, хоч обличчя й руки взялися вже смертельною сіризною. А біля нього, скоцюрбившись, вклякнув німецький полонений і тримав прострелену голову рябого на своїх колінах. Він її тряс обома своїми руками, дивився в погаслі, викочені здивовано й так застиглі очі й бурмотів тихо, розгублено:
— Камерад!.. Камерад!..
Неначе хотів розбудити, бо ж уже треба було йти. Далі, далі йти їм…
Максимова рука мимоволі потяглася до шапки, він зняв її, постояв… І так з непокритою головою, з шапкою в руках пішов далі… Туди, до шерег, що ставали «по чотири». А за ним іще йшло багато. Люди йшли і йшли мимо воронки, мимо того солдата рябого й теж скидали шапки, мов по команді… А як пройшли всі, як минув уже «хвіст» колони, тоді до рябого солдата й до німецького полоненого підбіг сам Заєць і наставив автомата полоненому в груди…
Німець обережно поклав голову мертвого на землю. Встав. Провів рукою по своїх очах і, зігнувшись покірно, пішов.
А Заєць затримався хвилинку, торкнув мертвого ногою, пробуючи, чи справді мертвий, а тоді сплюнув і побіг доганяти колону.
Всі пройшли. Рябий солдат лишився лежати сам. Він уже не був підлеглий Зайцеві. Він уже зірвався в безодню й пішов десь «на волю» …
«Яка, яка іронія! Треба ж було тому рябому, тому невідомому солдатові, тому героєві пройти з боями шлях аж із–під Сталінграду, треба було пронести голову через усі бурі й вогні й треба було зберегти таке серце, щоб ось тут, отак по–дурному скласти це все до ніг… кому? Зайцеві!»
На Максима це справило тяжке, невимовно тяжке враження.
Але колону було вже вишикувано, люди зімкнулися, побралися за плечі й за руки й поповзли далі. Максим тепер опинився в першому ряду. Либонь, на місці того рябого…
* * *
Синяві сутінки здавались безконечними й прадавніми, вже невідомо було, який це був уже з черги вечір. Рахунок дням і вечорам згубився. Колона все собі повзла, та Максим її вже майже не помічав. Він ішов ніби ще власними ногами, але вже хтось його підтримував. Той «хтось» — то був Василь Легеза, якому начальство доручило спеціяльний нагляд за Максимом, наказавши стежити пильно й берегти окремо, не спускаючи з ока. Василь згубив межу між двома поняттями того самого слова — між «берегти» й берегти, а тому беріг його по–своєму, як умів. Він підтримував і вів Максима в синявих сутінках і, озираючись, щось шепотів.
Скаржився. Ні, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубілий, закурений димами й порохами всіх систем, загартований смертями, попечений вогнями Василь Легеза плакав. Він бачив власну загибель. Чув її своїм серцем і не знав, до кого ж йому тим серцем своїм зашкарублим пригорнутися — серцем, що раптом, перед образом неминучої загибелі, вгледіло страшну свою самотність… Він тихо–тихесенько журився, жалівся Максимові, що от проніс свою голову через фінляндську війну, через польську, через перші роки цієї, через полон і німецьку армію, через партизанщину, але… далі, мабуть, не витримає вже. Далі вже він загине. І його загибель — дволика; ні, їх дві загибелі — одна доганяє, йдучи по п'ятах, а друга — чигає десь там попереду.
Максим мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам іде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза тримається твердо на ногах, іде чітким кроком, а він уже… Гай–гай. Його тримає тільки впертість.
Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що за ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.
І найбільше вимотувало його відчуття
