Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Так колона з привалами сурганилася крізь імлу, крізь темряву.
В цій темряві Максим побачив раптом (і зовсім виразно!), що так сурганиться разом із ними десь цілий світ. Вдень цього не було так видно, а вночі — як на долоні. І праворуч, і ліворуч, і ззаду, й спереду — геть навколо в темряві рухалося, повзло безліч вогненних цяток і котився глухий клекіт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами і так навпростець якісь машини — очевидно, танки, бронемашини, мотоциклі, вантажні, бойові й особові авта, тягачі з гарматами тощо. Так ніби то безліч тракторів орали в степах і скородили ніч світлом фар. Цятки сунулися, як зорі по землі, — сузір'я переганяло сузір'я, набігало на нього, минало. То, далебі, відступала армія… Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони прискорити темп, з тривоги їхньої видно було, що не тільки відступає армія, але й доганяє інша армія… Світ женеться за світом. Світ доганяє світ… А між ними метається ця нещасна колона, приречена обома тими світами…
Кілька разів люди переконувалися наочно, хто ж то їде з тими вогниками: в кількох місцях колона наткнулась на машини, застряглі в болоті. З погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись, посеред баюр, а біля них упадали шофери, тихо й несамовито лаючись, так як уміють лаятись шофери лише «найпередовішої країни світу» … Вони квапилися й тривожно позирали в темряву, перепитуючи щоразу в вартових колони, чи «там не видно нікого?». Вони боялися, що їх наздоженуть їм подібні, тільки в інших мундирах. Може, то вже вони їдуть он там он, ген–ген у степу, оточуючи їх із усіх боків кільцем вогників, як очима хижої вовчої зграї?..
Незважаючи на привали й на всі заходи, колона зовсім здала темп — хвіст застрявав у багні, в темряві. Може, він тепер уже й спеціально застрявав? Може, деякі люди й робили ставку на нестерпну ситуацію, що зветься «оточенням», «кітлом», «кільцем», звідки інші вириваються, мов з пожежі, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив на це ставку — хто мав іще віру й надію на якихось «визволителів». Але навряд чи хтось іще мав її, ту віру й надію, серед цих людей. Ні, то була тільки втома, смертельна втома…
Щоб підбадьорити, було проголошено: хто відставатиме — буде розстріляний на місці. Але, навіть і після такого проголошення, люди цілими групами, разом із вартою, сідали на землю, дійшовши до крайньої межі втоми.
Тоді було проголошено ночівлю. Саме підійшли до якихось будівель. То були літні бараки на бурякових плантаціях Н–ської цукроварні. Правда, вони були з повибиваними вікнами, але то нічого.
Людей загнали в два з таких бараків. Всередині було повно настеленої й перележаної, прілої соломи. Це було велике щастя — такі–от бараки й така–от солома, хоч і пріла. Мокрі й вимучені люди виповнили бараки вщерть і попадали купою на ту солому. В тім бараці, де був Максим, було особливо тісно. Але то, може, й добре, тепер ці люди мусили звикати до чимраз більшої тісноти. Зараз люди збилися так, як то буває на двірцях великих вузлових станцій, де збивається безліч транзитних пасажирів, — очевидно, на двірцях цієї «країни соціялізму», бо в іншому світі, може, й не такі двірці.
Хтось у темряві засміявся крізь сльози й, імітуючи станційного оголошувача, виголосив:
— …Поїзд стоїть десять хвилин! Транзитним пасажирам пересадка на… гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!!
Карнач не відповів, і з в'язнів ніхто не зреагував ні голосом, ні сміхом, лише від дверей почулось попередливе шипіння вартового:
— Ану тихо там! А то пересядеш ось!..
Десь там у сусідніх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала «без задніх ніг», але от знайшлися невтомні, що стали й стояли тут біля дверей і біля кожного вікна.
Чи спав хто з людей, чи не спав, чи спав Максим, чи не спав — хто зна. Тільки–но вляглося гудіння в голові від всього того гармидеру й галасу «упорядкування», тільки–но думка відокремилася від тіла й попливла в маріння, як її нагло було завернено назад. Хтось штовхав Максима під бік. Ще не очунявши, Максим крізь порваний сон чув, як десь від дверей голос старшого карнача, тобто «самого Зайця», стурбовано гукав у барак:
— Колот!.. Колот є?.. Гей, Колот є?!.
Ніхто йому не відповідав.
— Колот!!!
Тоді саме хтось почав тихо й тривожно штовхати Максима під бік.
— Ну, що? — спитав байдуже Максим. Він спитав тихо того, хто штовхав, але відповів від дверей голос Зайця:
— Нічого. Так, значить, ти є?!.
Максим помовчав. А тоді апатично, після павзи:
— Голубе дорогий! Та чи не пішов би ж ти до чортової мами!..
Всі в бараку засміялись. Всі–бо прокинулися, розбуджені тим карначем, і були люті на нього за те, що наробив галасу й зіпсував усім сон.
Заєць нічого не відповів. Він був дуже задоволений, що «втрата» знайшлася, й пішов собі геть.
— Та–ак, — сказав хтось понуро. — Бережуть, брат, тебе, Петровичу… Бережуть…
А як люди знову почали дрімати, раптом за бараком усе зарухалось, загомоніло, забряжчало й пролунала, спочатку десь далі, а тоді вже біля дверей і біля всіх вікон, команда.
— Вихаді!! Жіва!.. Давай–давай!!.
Так люди й не виспались. Та де там і було виспатись, коли ж уся ночівля тривала всього лише з годину. Люди плакали, розправляючи закоцюрблені руки, ноги й спини. Перемучені кості нили, невиспані голови гули, за горло хапав кашель. Очі — мовби хто піском позасипав. Зрештою… навіщо, скажімо, такому в'язневі очі? Він міг тепер іти в такій колоні й без очей. Не помилився б. І навіщо, скажімо, голова? Багатьом вона здавалась тепер цілком зайвою, принаймні Максимові.
Навіщо, справді, стільки муки, коли, здається, наймудріше б і найлегше б лягти отак ниць і — хай стріляють. Це тривало б секунду. Ну–ну, але ж це значить… Що це значить? Це значить, що
