Бурецвіт - Марія Ряполова
— Нас скерувала до вас Мрія, — почала я.
— Мрія? — здивувався Медлий. — Ви про мене мріяли? О… як приємно!
— Гм… Мрія — це жінка. Хіба ви не знаєте її? Вона — охоронець місця мрії.
— Ах, так! Мрія… — Медлий насупив брови і закивав. — Згадав. Справді, я її знаю. Таке кумедне ім’я… Ви не ображайтеся на мене. Це все мій склероз.
Він торкнувся рукою чола і засміявся.
— Мій склероз. Ха-ха! Ви знали, що склероз — це професійна хвороба оракулів? Хіба ж усе це в голові втримаєш, ой…
Медлий зморщився й махнув рукою. Я співчутливо посміхнулася. Шукач збентежено поглянув на мене.
— До речі! — вигукнув Медлий. — Я щось згадав!
— Як добре, — промовив Мереж.
— Одну історію, — Медлий підніс вказівного пальця до носа. — Цікаву історію…
— Яку? — спитала я.
— Одна жінка… здуріла через свою кицю.
— Справді?
— Так. Кішка поїла котлети, жінка й викинула її з хати. Киця блукала вулицями, доки її не забрала додому одна дівчина, до якої киця підлестилася. А та дівчина — вона була племінниця тітки, що вигнала кицю. Тітка прийшла раз до племінниці, побачила кицю й обурилася. Вона сказала, що то її киця, що вона хоче повернути її. А насправді знову викинула.
— Але чому? — здивувалась я.
— Ох, знали б ви ту тітку. Вона як на когось зло мала, то вже не могла заспокоїтися.
— А далі?
— Киця блукала, доки не зустріла самотнього дідуся. Він взяв її додому. І дідусь цей був батько тітки. Прийшла вона до батька і… озвіріла. Знову забрала кицю і знову викинула. Але ж кішка не дурна, вона знайшла собі ще одного хазяїна.
— Родича тітки? — спитала я, відкусивши пиріжок.
— Ні. Її шефа на роботі. Шеф схотів поїхати на море і попрохав тітку взяти до себе його кішку, доглянути її.
— Вона погодилася?
— Йому не відмовила. Він привіз їй кицю… і отоді вона здуріла.
— Геть?
— Ага. Померла у психлікарні. Чули про таку історію?
— Ні.
— Звісно, ні, — знову нахмурив чоло Медлий, — це ж за десять років тільки буде…
— А нас це як стосується? — спитав Мереж.
— Ніяк, слава Богу, — посміхнувся господар.
Мереж гмикнув. Я жувала пиріжок, намагаючись збагнути, до чого веде цей провидець.
— Це я про що… — Медлий посадив собі на коліна великого й товстого сірого кота, що тільки-но зайшов до кімнати важкою ходою. — Кицьок ображати не можна.
— Це дуже цікаво, — сказав Бурецвіт, — але ми маємо до вас питання.
— Справді? — зрадів Медлий. — То питайте.
Він почухав кота за вухом.
— Я хотів би дізнатися про свою… гм… долю, — промовив Бурецвіт так, що неясно було, чи справді він цього хотів.
— Яку? — спитав Медлий.
— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.
— Яку, котру долю?
— Мою долю, — знизав плечима шукач.
Медлий здійняв брови, наче не міг збагнути, про що йдеться.
— Назви ім’я, — сказав він.
— Бурецвіт, — промовив шукач.
— А! Ти її загубиш, — так само радо повідомив Медлий.
Ми всі мовчки вп’яли в нього погляди.
— І долю загубиш, і орхідею, — продовжував хазяїн, пестячи кота. — Ти не гідний ними володіти. Ти все втратиш.
— Звідки ви… тобто, чому не гідний? — роздратовано вигукнув Бурецвіт.
— Вона належатиме тому, кому й має належати.
— Але чому?
— Бо вона так зробить.
— Як? Хто?
— Як хто? Вона. І він хитнув головою в мій бік.
— Лірина? — шоковано перепитали шукач і Мереж.
— Не просто Лірина, а Лірина Сонніч, — Медлий підморгнув мені.
Вдихуване повітря ніби застрягло в моїй глотці.
— Вона припуститься якоїсь фатальної помилки? — спитав мій учень.
— Чому ж помилки. Вона все правильно зробить.
— Цього не може бути, — захитала я головою.
— Може, але це нецікаво, от ви послухайте одну історію, яку я маю вам розповісти…
— Вибачте, — Бурецвіт підвівся, — але ми вже підемо.
— Ні, що ви, я ж іще… — Медлий хотів піднятися, але не насмілився скинути кота.
— Це не має значення, — хитнув головою Бурецвіт.
— Має, адже ви за цим прийшли. Мрія, вона вам сказала…
— Я…
— Сядьте! Сядьте, і не треба сердитися на мене. Це — коротка історія.
Шукач опустився на стілець. Кіт, потурбований суперечкою, невдоволено глянув на нього.
— Колись давно жив чоловік, якого звали Тіньслів, — сказав Медлий. — Він зрадив свою коханку, одружився з іншою жінкою. Та коханки йому краще було б не зраджувати, бо була вона чаклункою і прокляла рід Тіньслова. Відтоді в їхньому роді завжди серед дітей кожної родини був син-зрадник. А щоб не позбувалися вони синів своїх, сказала чаклунка, що колись має народитися хлопчик, що зніме прокляття і прославить рід.
— Що значить — син-зрадник? — похмуро поцікавився Мереж.
—