Бурецвіт - Марія Ряполова

— Ви хочете, аби ми вас кухарем найняли? — спитав Мереж.

— Ні, — відказав Моротемн. — Проте я хочу поділитися із вами відомостями.

— Справді? Якими? — спитала я. Він був незвично близько, в мене від того розбігалися думки.

— Та гора, де ви мусите шукати могилу, називається Синьою.

— Синя гора? Звідки ви знаєте?

— Розумієте, так вийшло, що я чув підказки пані Мрії, і слухав я їх значно уважніше за пана Бурецвіта. Як щодо розгадування ребусів, то шукач, на жаль, аж ніяк не такий вправний у цьому.

Тому, гадаю, ви мусите повірити мені як найрозумнішому із зацікавлених сторін. Каву, будь ласка!

— Бурецвіте, сядь, — тихо сказала я шукачеві, що досі стовбичив над нами на напівзігнутих ногах.

— Найрозумнішому? — перепитав Мереж.

— А ви як гадаєте, хто тут найрозумніший?

— Я тут найрозумніший, — не розгубився Мереж.

— Лірино, як тобі подобається цей нахаба? — гиготнув чародій.

— А що, — сказала я. — Файна відповідь, нікого не образила.

— У моїй голові більше сотні голів, — по-доброму так посміхнувся Моротемн, гіпнотизуючи мене своїм поглядом. — А ви знаєте, кількість переходить у якість. Подобаєтеся ви мені, Лірино. І доля у вас, певно, цікава.

— Нічого цікавого, — запевнила я.

— На все добре, — раптом вимовив чародій, підвівся і швидко вийшов з кафе.

Бурецвіт, нарешті, опустився на свій стілець.

— Це вже занадто, — сказав він.

— Запиши про всяк випадок у свій нотатник, — порадила я. — Гора називається Синьою.

— Я запам’ятав.

— Каву замовляли? — спитала офіціантка, що якраз підійшла з тацею.

6

Ми сиділи в номері 105 готелю «Ладаяра» в місті Місячному і ще не могли оговтатися від шоку. Було тихо й нудно, мені явно бракувало Дивника. Коли ми їхали до Ладаяри, мене втішало, що Дивникові так буде краще, у справжній, людській подобі. Зараз це мене вже зовсім не тішило.

Ми не поїхали додому, бо все для наступного завдання я мала з собою, тож не було сенсу гаяти час. Я мала приготувати зілля Миті й навчити готувати його Мережа. Він виявився значно здібнішим до цього, ніж я очікувала. Тож ми швидко впоралися.

— Лірино, мене завжди цікавив економічний аспект питання, — Бурецвіт присів на ліжку біля мене. — Ти ж не безкоштовно це робиш. Тобто, провідникам теж за щось жити треба.

— Звісно, не безкоштовно, а за нормальний такий чималенький гонорар. І учневі провідника, якщо він є, теж дещо перепадає, — посміхнулась я до Мережа.

— А хто провідникові цей гонорар виплачує?

— Ти. Тобто шукач. Після того, як знайде орхідею.

— Ага… а-а… а якщо в мене, тобто в шукача, грошей не буде? — розвів він руками.

— Будуть у тебе гроші. Як орхідею знайдеш.

— Де ж я їх візьму?

— Ну, — я пересмикнула плечима. — Підеш до банку і візьмеш.

— Я так зрозумів, ти не про кредит кажеш, — сказав шукач, потираючи обличчя.

— Ні, не про кредит.

— Значить, прийду і візьму. Ось так просто?

— Ага.

— Чому ж тоді власники орхідей ще не розграбували всі банки?

— Бо гроші їм не дуже треба.

— Зачекай. А якщо шукач віддасть орхідею чародієві? Що тоді?

Я стиснула губи.

— Ну… тоді гонорар виплачує чародій.

Бурецвіт різко розвернув мене до себе і крикнув:

— Себто, ти зараз працюєш на чародія?!

— Я ні на кого не працюю. — Я скинула його руки з плечей. — Моє завдання, аби ти квітку знайшов.

— Чорт!

Мереж, що слухав мовчки, підійшов до нас.

— А якщо він її не знайде?

— Тоді нам із тобою, Мереже, майже нічого не світить.

Тільки невеличка компенсація. Її виплачують русалки. Бо це, як уважається, найбільшою мірою їхня провина, якщо шукач не знайшов орхідеї. Або провина, або вони цього від самого початку не бажали. Від цього теж ніхто не застрахований.

Я поглянула на Бурецвіта.

— Якщо це тебе заспокоїть, то я не мала наміру нічого приймати від Моротемна.

— Русалки… — бурмотів шукач. — То, може, вони примушують мене все це робити знічев’я, задля власної розваги?

Рано чи пізно до них усіх починає доходити.

— Так, Бурецвіте, всі ці випробування не вищий розум вигадав, їх повинаходили русалки. У них свій погляд на життя, вони живуть по шістсот років. У них є своя теорія щодо того, як готувати людину до отримання орхідеї.

— Готувати людину до отримання орхідеї? — перепитав він.

— Пересічна людина, не підготовлена, вона з глузду з’їде, якщо її отримає.

— Чому?

— Як би ти себе почував, якщо б точно знав, точно, що будь-яке твоє бажання може здійснитися? Для цього, можливо, треба дещо зробити, але тебе ніхто й ніщо не стримує.

— Добре.

— Так лише здається…

— Гаразд. Але до чого тут усі ці завдання? Мене просто постійно виставляють ідіотом.

Я посміхнулася.

Завдання перше. Воно в усіх однакове. Коли людина отримує орхідею, для неї більше не існує жодних правил. Для того,