По той бік мосту - Мері Лоусон
Останнім ділом він уночі виходив у сарай, глянути на худобу, перш ніж піти спати, як вони з батьком завжди робили, просто щоб перевірити, що все гаразд. Вони любили згодом постояти хвилинку-дві у дворі, вглядаючись у небо, й Артур і далі так робив, хоч з усіх моментів дня цей був йому найболючіший. Він стояв на самоті в нічній тиші й пригадував. У своїй уяві він бачив їх удвох – завжди однаково, бачив, як вони стоять разом, звернувши обличчя до неба. Хмари світлі на тлі чорно-синьої ночі. Зірки холодні й яскраві. Висить місяць, блідий, сяйливий, хмари пропливають повз нього, мов дим. Небо й безмовна земля під ним простягаються далі, далі й далі, й вони з батьком на тлі цієї широти меншають і меншають, майже зникають. Дві крихітні незначущі постаті, що стоять плечем до плеча, піднявши обличчя, вглядаються в небо.
*
Вони мусили написати Отто. Іншого виходу вони не мали. Уже настала середина липня й поля Отто заросли осокою. Відкладати далі не було куди.
– Мамо, ми мусимо його повідомити. Він має або продати землю, або віддати її в оренду комусь іншому, інакше вона зіпсується, – звернувся Артур до матері.
Вони сиділи за столом, вечеряли. Джейк, вперше за довгий час, був із ними. Тепер Артур його майже не бачив. У школі почалися літні канікули, але Джейк завжди ходив «з дому». Їхня мати безперестанку переймалася через це. «Де він може бути, Артуре?» – питала вона щоп’ять хвилин. «Як думаєш, куди він пішов?». Так вийшло, що Артур знав, де він, принаймні деколи. Джейк був дуже близько, якщо точніше, у сіннику, з дівчиною. Не завжди з тією самою – наразі з Сюзан Леруа, тонкою, гнучкою, темноокою дівчиною, що жила зі своїм п’янчугою-батьком у хатині біля тартака. Вона була на кілька років старша за Джейка й мала «репутацію», якої Джейк старанно їй додавав.
Однак того вечора він був удома, тілом, якщо не душею, сидів з ними за столом, читав комікс, доки їв.
– Ти маєш написати Отто, – сказав Артур до матері, намагаючись говорити твердо. Він повинен був примусити її зрозуміти.
Вона відразу ж засмутилася.
– Але ж, Артуре, вони ще не знають, що їм робити. Може, вони захочуть повернутися. Не може бути, щоб ми не змогли подбати про їхню ферму.
У неї тремтіли губи. Можна було подумати, що після такої втрати для неї вже нічого не матиме значення, але, здавалося, на неї ця подія вплинула не так. Тепер вона боялась усього, як наче нарешті збагнула жахливу владу долі, її лукавість, те, як вона може в одну мить стерти з лиця землі одне-однісіньке, на що маєш певність, на що можеш покладатися, й тепер вона постійно озиралася через плече, намагаючись вирахувати, куди прийдеться наступний удар.
– Я цього зробити не зможу, мамо, – мовив Артур, намагаючись бути лагідним, проте все одно твердим. – Я намагався. Я не можу обробити стільки землі. Настане осінь, і якщо Отто нічого не зробить, мені доведеться продати свиноматок. Ми не матимемо чим годувати їх узимку. Ми навіть не матимемо чим годувати своїх власних корів. Та я доїти їх заледве встигаю – на це потрібні години.
– Я старатимуся більше допомагати, Артуре, – сказала вона зі сльозами на очах. – Я знаю, що останнім часом роблю мало.
Тут не було чого заперечити. Вона наче не могла зібрати себе докупи. Починала доїти корів, і через півгодини Артур, переходячи від однієї терплячої тварини до іншої, знаходив її на тому самому місці – вона сиділа на ослінчику, поклавши руки на коліна, з порожнім поглядом. Навіть її власні справи, те, що вона робила все життя, – городина, фермерські рахунки, збирання яєць – здавалося, стали їй не до снаги. Навіть куховарство. «О Боже, – сказала вона, коли Артур приходив додому під кінець дня. – Боже, Артуре. Твоя вечеря…»
Вона наче збулася голови. Це здавалося вдалим висловом. У неї постійно був ошелешений вигляд, наче вона щойно щось поклала й не могла знайти. Артур їв хліб із сиром. Або не завдавав собі клопоту. Просто йшов спати.
Хоч би тільки вона збагнула істинність того, що він зараз казав, хоч би тільки не сперечалася. Він не мав сили з нею сперечатися. Від виснаження він впав у відчай.
Але вона продовжувала.
– Ми не можемо так їх підвести, Артуре. Вони ж таке пережили. Ми мусимо знайти інакший спосіб.
– Немає ніякого інакшого способу! – Він змовк. Вона підстрибнула й дивилася на нього великими очима. Він глибоко вдихнув і постарався опанувати себе. – Немає… немає ніякого інакшого способу, мамо. Залишився тільки я, і я всього цього зробити не зможу.
– Візьми собі військовополоненого, – сказав Джейк, не відриваючи погляду від коміксу. Супермен грозив небу кулаком.
– Кого-кого? – роздратовано перепитав Артур. Йому тільки Джейка зараз бракувало. На всій землі не знайшлося б причини, чому Джейк не міг допомагати з доїнням, але, він, певна річ, не допомагав. Джейк не робив нічого. Джейк не робив нічого так послідовно, так нахабно, що, здавалося, наче їхній батько не помер, і Джейк і далі з ним боровся, й далі відмовлявся, просто з принципу, робити одну-однісіньку річ, яку батько схвалив би.
– Військовополоненого, – повторив Джейк. – Військовополоненого.
– Так а що з ними? – сказав Артур, майже викрикнув, роздратований понад свою силу. Яке йому діло до якихось дурних смердючих полонених, хай хоч потопляться, йому байдуже.
Джейк підвів на нього очі.
– Візьми собі одного, – сказав він. – Багато ферм їх мають, та вони всюди. Он на тартаку їх з десяток працює. І в копальнях теж, скрізь. – Він повернувся до свого коміксу.
Артур сидів і впритул дивився на нього.
– Військовополоненим дозволяють працювати на фермі? – сказав він нарешті.
Джейк перегорнув сторінку.
– Чому ти ніколи не знаєш, що відбувається у світі, Арте? Ти глухий, сліпий чи що?
Артур глянув на матір.
– Мені здається, це погана ідея, – відразу сказала вона. Йому було видно, що вона про це знала. Й навмисно з ним не поділилася. – Вороги, що
