По той бік мосту - Мері Лоусон

– Небезпечних не пускають, мамо, – сказав Джейк.

– А як знати, хто з них небезпечний? – вигукнула вона. – Ніхто не знатиме, доки не буде надто пізно! Доки нас не знайдуть у ліжках мертвими!

Артур намагався осягнути цю ідею. Військовополонений, що на тебе працює. Допомагає в полі.

– Хіба вони не тікають? – запитав він нарешті.

– Куди їм тікати? – мовив Джейк. Він відклав комікс набік і потягнувся по хліб. – Хай там як, вони надто бояться ведмедів. – Він усміхнувся. – Вони носять таку уніформу – синю з великим червоним колом на спині, як мішень – і хтось їм сказав, що ведмедів приваблює червоне коло, як биків. Кажуть, що в перший тиждень кілька з них втекли, але повернулися через два дні. Просилися назад.

Артур покрутив цю думку в голові, повернув її то тим боком, то цим.

– Артуре! – сказала мати. – Я не дозволю їм тут бути! Вони нацисти! Вбивці!

– А можна мати більше ніж одного? – запитав Артур.

– Звідки я знаю, – відповів Джейк.

– Артуре, – звернулася до нього мати, її тихий голос дрижав, – у нас на фермі вбивць не буде.

*

Їх звали Дітер і Бернар – свого часу Артур не вловив, хто з них хто, і так ніколи точно й не знав – і їх привезли з самого ранку в неділю, вивантажили з кузова ваговоза, наче двох бичків.

– Ось, маєш, – сказав охоронець. Він був худенький низенький чоловічок із рідким сивим волоссям і рушницею, більшою за нього самого. Напевно, один із ветеранів попередньої війни – ті охороняли полонених. – Вони в твоєму розпорядженні. Можеш тримати їх тут, можеш повертати на ніч у табір, справа твоя. Звісно, тоді доведеться втрачати по кілька годин роботи, тож на твоєму місці я тримав би їх тут. Вони заробляють по тридцять центів за день, плюс двадцять центів як бонус, якщо дуже старатимуться. Грошей їм не давай, давай нам, ми їх зберігатимемо. Годувати тричі на день. Якщо лишатимеш їх тут, вони можуть спати в сараї, доки не стане холодно, тоді доведеться стелити їм у будинку. То що?

Їм було десь по шістнадцять, здогадався Артур. Молодші за Джейка, але на вигляд сильні, обидва, а не такі худі й кістляві, як Джейк. Вони здавалися наляканими до смерті. Дивилися на нього так, наче думали, що він збирався наколоти їх на вила. Йому від цього стало незручно.

– То що? – перепитав охоронець, цикаючи зубом.

Артур не міг уявити, щоб вони комусь перерізали горло. Юні хлопчаки. Його мати ховалася в будинку, пригнулася за канапою, напевно, або втиснулася в шафу. Артура засмучувало, що доводиться підсилювати її страхи, але нічого не вдієш. Хай там як, вона заспокоїться, коли їх побачить. Він не збирався марнувати по дві години роботи за день.

– Я триматиму їх тут, – сказав він.

– Знущатися з них не можна, – сказав охоронець застережливо. – По-перше, Женевська конвенція, по-друге, якщо ти знущатимешся з їхніх, фріци знущатимуться з наших. Око за око. Тож не штовхай їх і не примушуй голодувати. Іноді хтось приїжджатиме з перевіркою, глянути, чи вони як слід працюють і чи ти як слід до них ставишся.

– Я не буду з них знущатися, – відповів Артур. – Скажіть їм про це.

– Я по-фріцівськи ні бум-бум, – мовив охоронець, – а вони не вміють по-нашому. Деякі вміють, а от ці двоє – ні.

Артурові було байдуже, він і сам не балакучий. Однак йому хотілося, щоб хлопці знали, що він не бажає їм зла.

– Вони щось знають про фермерську роботу? – запитав він із надією в голосі. – Ну, вам відомо, чи вони раніше таким займалися? – Що роблять люди в Німеччині? Переважно воюють. Напевно, ці двоє служили в армії, працювали на збройній фабриці чи щось таке.

– Вони вчилися в школі, – відповів охоронець, переглянувши якийсь аркуш паперу. – Але обоє виросли на фермах. Принаймні тут так написано.

– Так? – перепитав Артур, не наважуючись у це повірити. Він глянув на хлопців, які з острахом за ним спостерігали. Махнув рукою на поля й питально звів брови. Хлопці перезирнулися, збентежено переступили з ноги на ногу, щось зашепотіли один до одного. А тоді пристрасно заметляли головами.

– Ет, – сказав Артур. Він знав, що йому не могло так сильно пощастити.

– Вони тебе не зрозуміли, – мовив охоронець. – Напевно, подумали, що ти спитав, чи вони збираються втекти. Спробуй щось інше.

– Наприклад?

– Та звідки ж мені знати? Що ви робите на фермі? Покажи їм трактора чи щось таке. Покажи їм корову.

Хлопці боязко переводили очі з охоронця на Артура й назад. Артур вказав на корів, які мирно щипали траву за два поля від них. Хлопці здавалися спантеличеними. Артур вдав, що доїть корову. Хлопці перезирнулися й було видно їхнє усвідомлення, буквально було видно. Вони обоє заусміхалися, глянули на Артура й теж почали вдавати, що доять корову – гарними, сильними, майстерними рухами; він мало не почув, як молоко з дійок зі свистом ллється у відро. Артур відчув, що всміхається, відчув, як полегшення прокочується його тілом, мов холодна хвиля. Він палав любов’ю до цих двох хлопців. Він навіть палав любов’ю до охоронця. Йому хотілося впасти на коліна й подякувати комусь, але він не був певний, кому саме дякувати. Богові? Урядові? Джейкові?

Вони вміли працювати, ці хлопці. Прокидалися о п’ятій доїти корів (і робили це як слід, давали корові якийсь смаколик пожувати, щоб вона була терпляча, добре мили їй вим’я, доїли швидко, а тоді трохи гладили її на знак вдячності й переходили до наступної), потім ішли на кухню, бадьорі й веселі, швидко поснідати вівсянкою й хлібом із маслом, а після сніданку – в поле до опівдня. Верталися на обід – свинину зі свиней Отто або, може, курку, з овочами з городу (подані з метушінням та безсловесним припрошуванням з боку Артурової матері, яка змінила свою думку за десять секунд, побачивши їхні юні, налякані обличчя). Потім знову в поля до заходу сонця. Виявилося, що вони обоє не вміли добре поводитися з плугом, але старалися, й щоразу в них виходило краще й краще. Вони працювали так, наче на кону було їхнє життя. Працювали стільки, що Артур подумки питав себе, може, вони й досі бояться, що він їх битиме, або що скаже, що вони погано працюють, і поверне їх назад у табір, і їх тоді відправлять у якесь гірше місце. Але згодом, якогось ранку побачивши, як один із них притулився худим обличчям до теплої коров’ячої