По той бік мосту - Мері Лоусон
Батько кивнув, жуючи огірок.
Огірок вимагав іще сиру, а сир вимагав іще крекерів. Вони їли неуважливо, обоє заглибилися в думки й кришили на підлогу. В Ієна перед очима повільно пропливали різні події того дня.
– Ти знав, що Артур Данн має брата?
– Так, – відказав батько. – Джека. Ні, Джейка. А що?
– Він приїхав сьогодні. Прикотив у гарнезному кадилакові.
– Серйозно? Я не бачив його багато років.
Він узяв в Ієна коробку з крекерами й занурив у неї руку. Там було порожньо. Він поклав її і з хлібниці витягнув хлібину.
– Він не дуже схожий на Артура, правда? – запитав Ієн, дістаючи з холодильника масло.
– Тоді можемо вже й сісти, – сказав батько. – Ні, він зовсім інакший фрукт. Чесно кажучи, Артур мені завжди подобався більше.
Вони сіли, поклавши між собою хліб, масло й сир.
– Він кульгає. Поліомієліт?
– Ні, нещасливий випадок. Упав із мосту. Дивом не зламав хребта.
Вони доїли сир. Ієн підвівся, знову відчинив шафку й став совати банки.
– А де мед?
– Здається, ми за сніданком його доїли.
– Тату, в банці ще лишалася половина. Що ти з ним зробив, виїв ложкою?
– З’їж варення.
– Ти розтовстієш, – сказав Ієн.
– Чекаю не дочекаюся. – Батько сперся на спинку стільця і з любов’ю погладив черевце. Правду кажучи, його там іще майже не було.
– До речі, – вів далі Ієн. – Я хочу мати твою фотографію.
– Нащо?
– Візьму з собою. Ну, знаєш, щоб було в що кидати дротики, коли поїду.
– Та їх у будинку повно, – ухильно відказав його батько.
– Так, але вони старі. І на них… вони всі ненові. А я хочу нову.
Запала тиша. Батько глянув на нього.
– Ти маєш їй пробачити, Ієне, – сказав він м’яко.
– Що? – як наче він не знав.
– Ти маєш їй пробачити.
*
Прокинувшись у неділю вранці, він зрозумів, що замість днів і днів на підготування до іспиту з хімії він тепер має менше ніж тридцять годин. Він не пішов у церкву й цілий день вчився. Зубрити вдавалося йому добре, він це навіть якоюсь мірою любив; якесь мазохістське задоволення було в тому, щоб зосереджуватися так сильно такий довгий час. Він зробив перерву на вечерю, а тоді працював до півночі. Встав о шостій, поснідав і знову почав. Станом на дев’яту тридцять він закінчив. Цілий підручник хімії, річний труд, тепер перебував у нього в голові, і якщо до іспиту не вивітриться, то все буде гаразд.
Він вирішив вийти надвір, подихати свіжим повітрям – це допоможе зібрати докупи кипучу масу фактів у нього в голові. А тоді з’їсть бутерброда й піде складати іспит.
Внизу юрмилися пацієнти. У понеділок батько завжди мав багато роботи (люди, принаймні тактовні, зі своїми хворобами перечікували вихідні), тож у приймальні яблуку не було де впасти. Крім шістьох чи сімох дорослих, там було з десяток дітей, і всі вони ревіли. І це ще не все. Коли Ієн проходив повз вхід для пацієнтів, місіс Аронович, дружина вчителя хімії, увійшла, тягнучи за руку маленьку дівчинку, й та ревіла теж. Вона була вкрита червоними горбкуватими плямами й мала страшенно хворий вигляд. Який кошмар, подумав Ієн, киваючи місіс Аронович і прямуючи до дверей.
На порозі він спинився. Червоні горбкуваті плями. Обернувся на п’ятах і ввійшов. Місіс Аронович була за крок до приймальні.
– Перепрошую, місіс Аронович, – сказав він, – ви не проти посидіти у вітальні?
Вона обернулася й здивовано на нього глянула.
– Це на випадок, якщо у вашої доньки щось інфекційне.
Він заспокійливо всміхнувся до них обох і вказав на вітальню з другого боку коридора. Дівчинка перестала ревіти, що вже покращило ситуацію. Її очі були такі червоні, що на них було боляче навіть дивитися.
– Ой! – відповіла місіс Аронович. – Боже, Ієне! Звісно!
– Просто про всяк випадок, – вів далі Ієн. – Там стільки дітей. – Він завів їх у вітальню й забрав з канапи кілька книжок. – Сідайте. Я піду скажу батькові, що ви тут.
Дівчинка хрипким голосом сказала щось матері.
– Так-так, – мовила місіс Аронович. – Вона просить попити. Можна їй води?
– Я запитаю батька, – відповів Ієн малій. – Напевно, він захоче спочатку поміряти тобі температуру, а тоді, найпевніше, зможеш попити, добре?
Він перейшов через приймальню, переступаючи через дітей і злегка всміхаючись до дорослих, не дивлячись їм в очі, щоб вони не намагалися до нього заговорити. Місіс Гарпер, власниця ресторану «Гарперз» і, за словами Ієнового батька, найвищого кров’яного тиску на планеті, вийшла з кабінету за мить до того, як він збирався постукати. Ієн відійшов убік, щоб дати їй пройти, а тоді увійшов і зачинив за собою двері.
– У малої місіс Аронович червоні горбасті плями, – сказав він. – Дуже червоні очі. І вигляд страшенно хворий. Я посадив їх у вітальні. Тут повно малих дітей.
Батько притиснув долоню до обличчя. У нього був утомлений вигляд, хоча не минула ще й половина ранку.
– Дякую. Вдала думка.
– Де Марджі? – запитав Ієн, роззираючись.
– У неї грип.
– Підхожий вона вибрала день, там за дверима божевільня. О, а ще та мала хоче пити. Можна їй попити чи спочатку поміряти температуру?
Батько зітхнув і глянув на годинника.
– Ти йдеш на іспит?
– Ні, він о першій. Я просто зробив перерву.
Батько глянув на нього замислено.
– Я ішов надвір, подихати свіжим повітрям.
– А-а. Гаразд, зрозуміло.
Певна річ, це відразу викликало в нього почуття провини.
– Чим тобі допомогти? – запитав він покірно.
– Ні, ні, йди надвір.
– Якщо треба просто поміряти їй температуру…
– Точно?
– Тату!
– Добре. Дякую, – відповів батько, швидко капітулюючи. – А тим часом заглянь їй до рота. Якщо там білі плями, це кір. У цьому разі скажи її матері дати їй половинку аспірину, змішану з варенням. Перекажи, що я прийду, щойно тут закінчу. Якщо білих плям немає, я прийму її у вітальні.
– Добре.
– Помий руки.
Він помив руки у зливальниці в кутку, й батько дав йому термометра.
– Я твій боржник.
– З тебе фотоапарат.
Батько всміхнувся.
– Їй можна потім попити?
– Маленькими ковтками.
Ієн відчинив двері й зачепив ними малюка просто по задку, той упав і розпластався. Він і до цього плакав, а тепер став просто ревти. Ненсі Шольц, яка вчилася на клас раніше за Ієна, завагітніла у п’ятнадцять і тепер мала троє дітей, але все ще не мала мізків, підвелася взяти малого на руки й люб’язно йому всміхнулася. Він стримав порив сказати: «Ненсі, тримай свою дитину подалі від дверей, ти що, тупа?», бо, певна річ, так і було.
Він повернувся до вітальні.
– Гаразд, –