Ім'я рози - Умберто Еко
«Нині я бачив тут дві книги, одна з них грецькою. І бракує власне її. Хтось її забрав, причому вельми похапки, бо один пергамен випав на підлогу».
«Але за столом наглядали…»
«Звичайно. Може, хтось забрав її недавно. Може, він ще тут. — Він обернувся до затінку, і голос його луною розлігся між колонами: — Якщо ти тут, уважай!» Це видалось мені непоганим способом: як Вільям вже казав, краще, щоб той, хто вселяє у нас страх, боявся більше від нас.
Вільям поклав на стіл аркуш, який знайшов був унизу, і схилився над ним. Він попрохав, щоб я посвітив йому. Я підніс ближче каганець і побачив, що верхня половина сторінки чиста, а нижня половина записана дрібнюсінькими літерами, які я заледве впізнав.
«Це грека?» — спитав я.
«Так, але мені важко розібрати». Він вийняв з ряси свої лінзи і туго насадив на ніс, відтак нахилився ще нижче.
«Це грека, дуже дрібно написано, і безладно. Навіть в лінзах мені важко читати, треба більше світла. Підійди сюди…»
Він узяв аркуш, тримаючи його перед обличчям, а я, замість того, щоб пройти у нього за спиною, тримаючи каганець високо над його головою, по-дурному став прямо перед ним. Він попрохав, щоб я відійшов убік, і, відходячи, я торкнувся полум'ям тильної сторони аркуша. Вільям штурханом прогнав мене, мовляв: ти що, хочеш спалити рукопис, а відтак скрикнув. Я виразно побачив, як на верхній частині сторінки з'явилися якісь невиразні знаки жовто-брунатної барви. Вільям взяв у мене каганець і провів ним ззаду аркуша, тримаючи пломінь доволі близько до поверхні пергамену, але так, щоб лиш нагріти його, не торкаючись полум'ям. Я побачив, як поволі, немов невидима рука виводила «Мане, Текел, Фарес»[138], - на чистому боці аркуша, один за одним, в міру того, як Вільям рухав каганцем, а дим, який виходив з вершка полум'я, вкривав кіптявою лицьовий бік, вимальовувалися знаки, не схожі на жодну абетку, хіба що на абетку чорнокнижників.
«Дивовижно! — сказав Вільям. — Щораз цікавіше! — Він озирнувся: — Але належить подбати про те, щоб оберегти це відкриття від підступів нашого таємничого гостя, якщо він ще тут…» Він зняв лінзи, поклав їх на стіл, тоді дбайливо згорнув пергамен руркою і сховав його у складки свого габіту. Все ще отетерілий від цієї низки дивовижних, м'яко кажучи, пригод, я саме лаштувався далі розпитувати його, коли нашу увагу відвернув раптовий і різкий згук. Він пролунав десь біля підніжжя східних сходів, які вели до бібліотеки.
«Він там, хапай його!» — вигукнув Вільям, і ми кинулися в той бік, він швидше, а я — повільніше, бо тримав каганець. Я почув гуркіт, немов хтось перечепився і впав, тоді підбіг і побачив біля підніжжя сходів Вільяма — він дивився на важкий том з оправою, укріпленою металевими цвяхами. В ту ж мить ми знов почули галас, але з того боку, звідки ми прибігли. «Який же я дурень! — вигукнув Вільям. — Мерщій, до Венанцієвого стола!»
Я зрозумів, що хтось із затінку за нами кинув книгу, щоб виманити нас подалі від стола.
Вільям знову виявився спритнішим од мене і першим добіг до стола. Біжучи за ним, я побачив між колонами тінь, яка тікала по сходах західної башти.
Мене охопив войовничий запал, я віддав каганець Вільямові і кинувся наосліп по сходах, якими збіг униз утікач. В ту мить я почував себе воїном Христовим, що став на герць з усіма пекельними полчищами, і палав бажанням схопити невідомого, щоб передати його вчителеві. Я стрімголов злетів униз по гвинтових сходах, перечіпаючись за поділ свого габіту (присягаюсь, то була єдина мить у моєму житті, коли я пошкодував, що вступив у монаший чин!), та в той же мент мені зблиснула потішлива думка, що й мого супротивника теж, мабуть, сковує така ж завада. До того ж, якщо він забрав книгу, в нього, мабуть, і руки зайняті. Я прожогом влетів у кухню за хлібною піччю і у мерехтінні зоряної ночі, яке блідо освітлювало широкий прохід, побачив, як тінь, яку я переслідував, зникла за дверима трапезної, затріснувши їх за собою. Я поквапився туди, кілька секунд змагався з дверима, намагаючись їх відчинити, ввійшов, озирнувся і не побачив нікого. Двері, що виходили назовні, далі були на засуві. Я обернувся. Темінь і тиша. Я побачив, як з кухні наближається слабкий вогник, і притулився до стіни. На порозі проходу між двома приміщеннями з'явилася постать, освітлена полум'ям каганця. Я скрикнув. То був Вільям.
«Нема нікого? Я так і думав. Через двері він не міг вийти. Він не чкурнув часом у коридор, що веде до оссарію?»
«Ні, він вийшов звідси, але не знаю як!»
«Я казав тобі, тут є інші виходи, і шукати їх марно. Можливо, наш гість саме виринає десь далеко. І з ним мої лінзи».
«Ваші лінзи?»
«Авжеж. Наш приятель не зміг забрати у мене аркуш, але виявився бистрим на розум і, пробігаючи, прихопив зі стола мої лінзи».
«Навіщо?»
«Тому що він не дурень. Він чув, що я говорив про ці нотатки, зрозумів, що вони важливі, подумав, що без лінз я не зможу розгадати їх, і добре знає, що я не наважусь нікому їх показати. І справді, тепер це так, ніби у мене цього аркуша нема».
«Але звідкіля він знав про ваші лінзи?»
«Облиш, крім того, що ми говорили про них вчора з майстром-склярем, нині в скрипторії я почепив їх, шукаючи між Венанцієвими паперами. Отже, чимало людей знали наскільки цінним є цей предмет. Та й справді, я, може й зміг би читати звичайний рукопис, але не це, — він знову розгорнув таємничий пергамен, — де частина, написана грекою, надто дрібна, а верхня частина надто нечітка…»
Він показав мені таємничі письмена, які наче дивом з'явилися від тепла свічки: «Венанцій хотів приховати важливу таємницю і вжив особливе чорнило, яке ніби не залишає сліду, але при нагріванні проявляється. Або ж використав лимонний сік. Але оскільки я не знаю, яку речовину він вжив, і знаки можуть знову зникнути, мерщій, у тебе ж добрі очі, перепиши їх якомога точніше і, може, трохи більшим розміром». Я так і зробив, не відаючи, що переписую. То була низка з чотирьох чи п'яти воістину відьомських рядків, і зараз я відтворюю найперші знаки, щоб дати читальникові уявлення про загадку, яку ми мали перед очима:
