Ім'я рози - Умберто Еко

«Хто вам це сказав?»

«Я чув це, всі шепочуться, що гріх вступив у нашу обитель. Маєш трохи гороху?»

Звернене до мене запитання здивувало мене. «Ні, гороху не маю», — відказав я збентежено.

«Наступного разу принеси мені гороху. Я тримаю горошини в устах — бачиш, які у мене бідолашні беззубі вуста-аж поки всі вони не розм'якшаться. Від них прибуває слини, aqua fons vitae[137]. Завтра принесеш мені гороху?»

«Завтра принесу вам гороху», — сказав я йому. Але він уже задрімав. Ми залишили його і пішли до трапезної.

«Що ви думаєте про те, що він сказав?» — спитав я учителя.

«Він спочиває у лоні божественного безуму, властивого столітнім мужам. В його словах важко відрізнити істину від фальшу. Але, гадаю, він повів нам, як проникнути у Вежу. Я бачив, з якої каплиці вийшов Малахія минулої ночі. Там справді є кам'яний вівтар, а в основі вівтаря вирізьблено черепи, нині ввечері спробуєм».

Другого дня ПОВЕЧЕР'Я,

де відчиняється вхід у Вежу, по якій блукає таємничий відвідувач, вигулькує таємне послання, написане чорнокнижницькими знаками, і щезає, заледве знайдена, книга, пошуки якої триватимуть протягом багатьох інших розділів, та й не останньою пригодою є крадіжка цінних Вільямових лінз

Вечеря пройшла у скорботі й тиші. Минуло понад дванадцять годин від того часу, коли було знайдено труп Венанція. Усі нишком позирали на його порожнє місце за столом. Коли настала пора повечер'я, вервечка монахів похоронним походом попрямувала на хори. На богослужінні ми стояли в наві і не спускали третьої каплиці з ока. Світла було мало, і, побачивши, як Малахія виринув з темряви і пішов на своє місце, ми не могли вгледіти, звідки достеменно він вийшов. В кожному разі ми відійшли у затінок і сховались у бічній наві, щоб ніхто не помітив, що ми зосталися в церкві після закінчення служби. У каптурі я мав каганець, який потаймиру поцупив був у кухні під час вечері. Згодом ми запалили його від великого бронзового триніжка, який світився цілу ніч. Я мав також новий ґніт і багато оливи. Світла мало нам вистачити надовго.

Я був занадто збуджений тим, що ми лаштувалися зробити, щоб приділяти увагу обрядові, і майже не помітив, як він закінчився. Ченці опустили каптури на обличчя і повільною чередою вийшли, прямуючи до своїх келій. Церква, освітлена відблисками світла від триніжка, залишилась порожньою.

«Нумо, — мовив Вільям. — До роботи».

Ми підійшли до третьої каплиці. Справді, основа вівтаря сама була схожа на оссарій — низка черепів з порожніми і глибокими очницями спочивала на рельєфно вирізьбленій купі гомілкових кісток, вселяючи страх у глядачів. Вільям тихо повторив слова, шо їх почув був від Алінарда (четвертий череп праворуч, натиснути на очі). Він запхав пальці в очниці цього безплотного обличчя, і ми відразу почули щось наче хрипкий брязкіт. Вівтар ворухнувся і повернувся на невидимій осі, відкриваючи перед нами темний отвір. Я підніс каганець, щоб освітити його, і ми побачили вогкі східці. Ми налаштувалися спуститись по них, порадившись перед тим, чи варто зачиняти за собою прохід. Краще ні, мовив Вільям, ми не знаємо, чи зможемо потім його відчинити. А щодо того, що нас може хтось викрити, то той, хто о цій порі прийде, щоб урухомити той сам механізм, і так знає, як туди ввійти, і зачинений прохід його не зупинить.

Ми спустились на яких десять східців униз і опинилися в коридорі, по боках якого відкривалися поземі ніші.

Подібні ніші мені потім не раз доводилося бачити в багатьох катакомбах, але тоді я вперше був в оссарії, і вони сповнили мене великим страхом. Впродовж століть там збирали кістки ченців, які викопували із землі і складали у ці ніші, не намагаючись скомпонувати з них подобу тіл, яким вони належали. Але деякі ніші містили лише дрібні кістки, інші — лише черепи, старанно укладені пірамідами, щоб один не падав на другий, і то було воістину страхітливе видовище, особливо у грі світлотіней, яку створював каганець вздовж нашої путі. В одній ніші я побачив лише руки, силу-силенну рук, навіки сплетених одна з одною у мереживі мертвих пальців. Я скрикнув, бо мені на мить здалося, що у цій домівці мертвих є щось живе — я почув писк і побачив, як щось метнулось у затінку.

«Щурі», — заспокоїв мене Вільям.

«Що тут роблять щурі?»

«Проходять, як і ми, бо ж оссарій веде до Вежі, а отже — до кухні. І до смачних книг в бібліотеці. Тепер ти розумієш, чому Малахіїне обличчя таке суворе. Його посада зобов'язує його проходити тут двічі на день, ввечері й уранці. Хто-хто, а він мало має підстав для сміху».

«Але чому Євангеліє ніде не говорить, що Христос сміявся? — спитав я без жодного на те приводу. — Хорхе каже правду?»

«Тим, хто допитувався, чи Христос сміявся, ім'я легіон. Мене це не особливо цікавить. Гадаю, що він таки не сміявся, бо, будучи всевідущим Сином Божим, знав, що накоїмо ми, християни. Але ось ми вже прийшли».

І справді, коридор, дяка Богові, закінчився, і почався новий проліт сходів. Ми піднялися ними, і досить нам було штовхнути оковані залізом двері з твердого дерева, щоб опинитися за кухонною плитою, прямо під гвинтовими сходами, які вели у скрипторій. Поки ми піднімалися, нам здалося, що зверху почувся якийсь шум.

Ми спинились на мить у тиші, відтак я сказав: «Не може бути. Ніхто не входив раніше від нас…»

«Якщо це єдиний вхід до Вежі. У минулі століття це була фортеця, і тут, мабуть, є більше таємних дверей, ніж ми про це знаємо. Піднімаймось обережно. Але вибору у нас нема. Якщо погасимо каганець, то не знатимем, куди йдемо, якщо ж залишимо його горіти, сполохаєм того, хто там нагорі. Єдина надія на те, що якщо там хтось є, то він боїться більше від нас».

Ми опинились у скрипторії, з боку південної башти. Венанціїв стіл стояв з протилежного боку. Просуваючись вперед, ми тепер освітлювали лише кілька ліктів стіни за раз, бо зала була надто просторою. Ми сподівалися, що з двору ніхто не запримітить світло, що просочувалося крізь вікна. Стіл, схоже, був неторканий, але тут Вільям, який одразу схилився, щоб понишпорити серед аркушів на нижніх полицях, з досадою скрикнув.

«Чогось бракує?» —