Новини - Андрій Любомирович Войницький
І хай не одразу, але зрозумів, що вона стискає в руці ніж.
— Сьогодні ранком я купила оцей ніж,— спокійно підтверджує Марина.— Знаєш навіщо?
Я долаю коридор.
— Мені байдуже.
— Я вирішила,— продовжує вона,— якщо ти ще раз з’явишся вночі угепаний в лайно, я тебе заріжу.
Я йду в кімнату, спотикаюся об її чобіт, даю йому копняка, матюкаюсь, падаю на незастелене ліжко прямо у стоптаних «найках». У відповідь воно стражденно рипить.
— А якщо я вдень угепаний прийду,— кричу їй у кухню,— не заріжеш?
Вона заходить, все ще тримаючи напоготові цей дурний ніж, з вигляду справді гострий.
— Я могла б зарізати тебе звичайним кухонним ножем,— каже вона, сідаючи на край постелі.— Але це більше пасує подружжю алкоголіків.
— Ми й є подружжя алкоголіків.
— Тому я спеціально купила новий ніж,— продовжує вона, наче не чула, очі в неї абсолютно божевільні.— Я його наточила, пішла до церкви і окропила святою водою, щоб той здох разом із тобою.
— Хто?
— Ти знаєш.
— Хто?
— Твій біс! — фиркає вона, як дика кішка.
Я відвертаюся до стіни.
— Тобі треба лікуватися,— кажу я після паузи.
— Це тобі треба лікуватися.
Я поволі провалююсь у бездонну прірву під матрацом. Марина скидає халатик, залишається в трусиках, лягає і притуляється до мене ніжно, неприпустимо ніжно, наче ми сідаємо в машину часу і мчимо в коньячно-цукерковий рай трирічної давнини, де було так багато сексу, відвертих розмов, любові й тепла — і так мало взаємних докорів.
— Сьогодні я тебе попередила,— шепоче вона, її прохолодний зміїний язичок торкається мого вуха.— Наступного разу я тебе точно заріжу.
— Може, нам краще роз’їхатися? — пропоную я крізь забуття.
— Я вже думала. Не вийде.
— Чому?
— Давай краще трахатися, Даньчику...
3...У кадрі насмішкувате Сашине обличчя. Крупний план. Очі, абсолютно холодні, беруть тебе на приціл. Крива хуліганська усмішечка.
— Мене звуть Олександр. Прізвище я просив не називати, воно нічого вам не скаже. Я дилер. Продаю наркотики з чотирнадцяти років, це моя робота.
Збоку випливають чіткі білі літери: «Олександр, наркодилер». За кадром грає ганста-реп, потім починається відеоряд: спальний район, під’їзд, атлетичні хлопчаки в спортивному, потягана іномарка, пістолет Макарова, пачка зелених банкнот, білий порошок, татуйовані передпліччя, суворі обличчя, замість очей — чорні плашки «censored», каптури, балаклави, автомати Калашникова, напівоголені жінки, міліцейські «бобіки», бризки крові на асфальті, якісь ґрати.
Знову з’являється Саша, його руда голова висить у порожньому космосі студії:
— Торгівля наркотиками — це постійний ризик. Моя професія дуже небезпечна. Іноді я потрапляю в екстремальні ситуації. Мене можуть пограбувати бандити, або якийсь наркоман, у якого нема грошей на дозу, пхне заточку мені в бік. Менти можуть застрелити мене «при спробі втечі». Саме тому в нашій справі так високо цінуються надійні, перевірені люди. От і з Данєю я познайомився порівняно недавно. Він непогано зарекомендував себе під час бійки з охороною клуба «Вегас», але я не можу вповні довіряти йому, бо він журналіст. Хтозна, можливо він приятелює зі мною лише задля того, щоб накопичити інформацію і надрукувати матеріал, який мене знищить?
Фізіономія Саші ілюструє його побоювання: насправді, хтозна?
Саша зникає. З’являється стрижений дрищ у чорній футболці «Security», володар неперевершеного удару ліктем:
— Мене звуть Міша, я охоронець клубу «Вегас».
Титр: «Міша, охорона клубу „Вегас“».
— Щоночі у нас тусує стадо бухих дебілів. Їх доводиться п..дити, тому що слів вони не розуміють. Пару разів нормально всадиш — і з’являється ясність. Один із них — он той. Не знаю, як його звати. Ми його п..дили, але, на жаль, не встигли нормально всадити, а то була б ясність. Більш нічого не можу про нього сказати, я цього дебіла особисто не знаю.
Міша зникає. З’являється моя мертва бабуся Галина Іллінічна. Її труна стоїть вертикально в кабінеті фізики, притулена до класної дошки. Віка немає. Бабуся робить крок з труни, на ній простенька крепдешинова сукня у синій горошок, вона тицяє указкою в мій бік, стрункі фізичні формули пливуть повз нас білими лебедями.
Напухають літери: «Галина Іллінічна, бабуся, вчитель фізики». Вона каже:
— Даня не поважає науку. Уроки робить з-під палиці. Яка може бути впевненість, що з нього вийде людина? Що, як він потрапить у