Українська література » Сучасна проза » Новини - Андрій Любомирович Войницький

Новини - Андрій Любомирович Войницький

Читаємо онлайн Новини - Андрій Любомирович Войницький

І хай не одразу, але зрозумів, що вона стискає в руці ніж.

— Сьогодні ранком я купила оцей ніж,— спокійно підтверджує Марина.— Знаєш навіщо?

Я долаю коридор.

— Мені байдуже.

— Я вирішила,— продовжує вона,— якщо ти ще раз з’явишся вночі угепаний в лайно, я тебе заріжу.

Я йду в кімнату, спотикаюся об її чобіт, даю йому копняка, матюкаюсь, падаю на незастелене ліжко прямо у стоптаних «найках». У відповідь воно стражденно рипить.

— А якщо я вдень угепаний прийду,— кричу їй у кухню,— не заріжеш?

Вона заходить, все ще тримаючи напоготові цей дурний ніж, з вигляду справді гострий.

— Я могла б зарізати тебе звичайним кухонним ножем,— каже вона, сідаючи на край постелі.— Але це більше пасує подружжю алкоголіків.

— Ми й є подружжя алкоголіків.

— Тому я спеціально купила новий ніж,— продовжує вона, наче не чула, очі в неї абсолютно божевільні.— Я його наточила, пішла до церкви і окропила святою водою, щоб той здох разом із тобою.

— Хто?

— Ти знаєш.

— Хто?

— Твій біс! — фиркає вона, як дика кішка.

Я відвертаюся до стіни.

— Тобі треба лікуватися,— кажу я після паузи.

— Це тобі треба лікуватися.

Я поволі провалююсь у бездонну прірву під матрацом. Марина скидає халатик, залишається в трусиках, лягає і притуляється до мене ніжно, неприпустимо ніжно, наче ми сідаємо в машину часу і мчимо в коньячно-цукерковий рай трирічної давнини, де було так багато сексу, відвертих розмов, любові й тепла — і так мало взаємних докорів.

— Сьогодні я тебе попередила,— шепоче вона, її прохолодний зміїний язичок торкається мого вуха.— Наступного разу я тебе точно заріжу.

— Може, нам краще роз’їхатися? — пропоную я крізь забуття.

— Я вже думала. Не вийде.

— Чому?

— Давай краще трахатися, Даньчику...

3

...У кадрі насмішкувате Сашине обличчя. Крупний план. Очі, абсолютно холодні, беруть тебе на приціл. Крива хуліганська усмішечка.

Мене звуть Олександр. Прізвище я просив не називати, воно нічого вам не скаже. Я дилер. Продаю наркотики з чотирнадцяти років, це моя робота.

Збоку випливають чіткі білі літери: «Олександр, наркодилер». За кадром грає ганста-реп, потім починається відеоряд: спальний район, під’їзд, атлетичні хлопчаки в спортивному, потягана іномарка, пістолет Макарова, пачка зелених банкнот, білий порошок, татуйовані передпліччя, суворі обличчя, замість очей — чорні плашки «censored», каптури, балаклави, автомати Калашникова, напівоголені жінки, міліцейські «бобіки», бризки крові на асфальті, якісь ґрати.

Знову з’являється Саша, його руда голова висить у порожньому космосі студії:

Торгівля наркотикамице постійний ризик. Моя професія дуже небезпечна. Іноді я потрапляю в екстремальні ситуації. Мене можуть пограбувати бандити, або якийсь наркоман, у якого нема грошей на дозу, пхне заточку мені в бік. Менти можуть застрелити мене «при спробі втечі». Саме тому в нашій справі так високо цінуються надійні, перевірені люди. От і з Данєю я познайомився порівняно недавно. Він непогано зарекомендував себе під час бійки з охороною клуба «Вегас», але я не можу вповні довіряти йому, бо він журналіст. Хтозна, можливо він приятелює зі мною лише задля того, щоб накопичити інформацію і надрукувати матеріал, який мене знищить?

Фізіономія Саші ілюструє його побоювання: насправді, хтозна?

Саша зникає. З’являється стрижений дрищ у чорній футболці «Security», володар неперевершеного удару ліктем:

Мене звуть Міша, я охоронець клубу «Вегас».

Титр: «Міша, охорона клубу „Вегас“».

Щоночі у нас тусує стадо бухих дебілів. Їх доводиться п..дити, тому що слів вони не розуміють. Пару разів нормально всадиші з’являється ясність. Один із нихон той. Не знаю, як його звати. Ми його п..дили, але, на жаль, не встигли нормально всадити, а то була б ясність. Більш нічого не можу про нього сказати, я цього дебіла особисто не знаю.

Міша зникає. З’являється моя мертва бабуся Галина Іллінічна. Її труна стоїть вертикально в кабінеті фізики, притулена до класної дошки. Віка немає. Бабуся робить крок з труни, на ній простенька крепдешинова сукня у синій горошок, вона тицяє указкою в мій бік, стрункі фізичні формули пливуть повз нас білими лебедями.

Напухають літери: «Галина Іллінічна, бабуся, вчитель фізики». Вона каже:

Даня не поважає науку. Уроки робить з-під палиці. Яка може бути впевненість, що з нього вийде людина? Що, як він потрапить у

Відгуки про книгу Новини - Андрій Любомирович Войницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: