Новини - Андрій Любомирович Войницький

— «Любий дайєрі»,— виголосив суддя після паузи.— Українською — «Любий щоденничок». Вибачте, особисто я вивчав німецьку... Отже, зачитується щоденник Штос Наталії Володимирівни. Свідки Купер, Борисова, Штос і Красиневич упізнали почерк громадянки Штос у цьому документі. Суд продовжує розгляд зі сторінки двадцять вісім.

І сивий почав неквапливо зачитувати:

— «19 січня. Я не можу сказати про що думає Це людина, яка є, і в той же час наче немає. Коли я зустрічаюся з ним, у мене виникає відчуття, ніби я сиджу віч-на-віч з привидом, ніби я одна його бачу, а всі інші — ні. Немовби він не існує для їхнього світу. Але ж навпаки — існує, ще й як».

Сивий перегорнув сторінку:

— «2 лютого. Мама впевнена, що я роблю успіхи в живопису, їй сподобалася моя „Риба у хаосі“. Тільки вона каже: „Ти така весела, а твоя риба така сумна“. Не знаю, чи можна мене вважати веселою, я, скоріше, як то кажуть, компанійська. Чому люди такі, як є, іноді питаю я себе. Їм усього забагато і всього мало. Втім, я би хотіла зробити виставку своїх робіт, можливо, у Нью-Йорку. Батькові не сподобається ні „Риба“, ні „Садок з ромашками“, він узагалі вважає, що я займаюся дурнею. А що не дурня, скажіть мені? Що з так званих „важливих справ“ не дурня? Що треба робити замість того, щоб малювати „Садок з ромашками“? Заробити мільйон? Зайнятися йогою? Жерти антидепресанти? Кожного дня після шостої вештатися по дому, наче примара, з келихом коньяку? Їздити на ідіотські прийоми, де повно людей, які за все життя не вимовили ні слова правди? Все дурня, тату. Все у цьому світі — одна величезна космічна дурня. А „Садок з ромашками“ хоча б декому подобається.

15 лютого. Ця людина по-справжньому лякає. Навіщо йому такі знайомі? Якщо існує пекло, його обслуговуючий персонал виглядає саме так. Я могла б уже зібрати власну кунсткамеру з цих типажів, розвісити по стінах їхні пики, наче кабанячі голови, і дивитися вечорами в їхні мертві скляні очі...»

Суддя видихнув і почав читати розмірено, навіть трохи співуче:

— «12 квітня. Марина-риба. Марина була великою балухатою рибою, знала, що вона є риба, і відчувала себе такою. Вона пускала бульбашки, ворушила зябрами та плавцями й рухалася в своєму мокрому і слизькому середовищі. Саме там їй було максимально комфортно. Спочатку задля перевірки (чи риба вона?) Марина намагалася говорити, але нічого не виходило, засвідчуючи той факт, що Марина дійсно є рибою.

Господарі тримали її в акваріумі з грубого зеленого скла, тому навколишній світ здавався їй трохи зеленкуватим. Життя її виявилося дуже довгим. Вона відчувала, як неквапливо спливає час її статечного, спокійного риб’ячого існування, і єдиним, що вносило до нього якесь розмаїття, було мигтіння розмитих постатей Господарів за склом. І хоча життя Марини-риби могло комусь здатися нудним, насправді воно таким не було. Марині подобалося жити у своєму природному середовищі, ні від чого не страждаючи, ні до чого не прагнучи — і так було довго, дуже довго, може роки, може, навіть, десятиліття.

Втім, часом вона задавалася питанням: яке несамовите сплетіння обставин і генів змусило народитися рибою, а не Мариною з міста Сімферополя? Але риб’яче життя було схожим на велике простирадло, і воно повільно обгортало її. Вона їла крихти, які їй кидали, бачила мерехтіння світла і, може, намагалася б нерестувати, якби її випустили в річку. Їй часто снилася річка: бризки, плескіт, нетверезі чоловіки на березі, що ухкають й стрибають у воду „бомбочкою“, веселі діти, дівчата в купальниках, серпневий ковток свіжого повітря, чудовий і безмежний надводний світ,— одне слово, всі ті речі, що у певній сукупності здатні скласти як людське, так і риб’яче щастя.

Але в один зі своїх однакових днів Марина раптом помітила, що води в акваріумі стає менше. Спочатку вона відмахнулася від бентежної здогадки, однак час її тільки підтвердив. Згодом Марині довелося визнати, що вода, хоч і повільно, кудись витікає, і відбувається це досить давно. Спочатку вона навіть не усвідомила весь жах свого становища, проте врешті-решт їй довелося визнати очевидне: комфортне, мокре, слизьке, єдине придатне для її існування середовище повільно, але безповоротно зникає!

Це відкриття отруїло життя Марини-риби. Щоранку вона прокидалася після свого риб’ячого сну і думала лишень про одне — скільки води зникло за ніч. Вона ще сподівалася на Господарів — невже вони рано чи пізно не помітять витік, не усунуть його, не додадуть в акваріум такої потрібної їй води. Втім, їхні зеленкуваті фігури часом з’являлися, але ніхто нічого наче не помічав. Марина, як могла, намагалася привернути увагу Господарів: хлюпотіла, підіймалася до поверхні, але вона була дуже неповороткою рибою, і всі намагання не мали успіху.

Як вони могли не помітити, що вода ось-ось зникне, прирікши її на стражденну смерть? Чому, поринувши в свої буденні справи, не бачили страшну риб’ячу трагедію?

Життя Марини відтепер стало геть іншим. Спокій зник назавжди, змінившись сумішшю паніки, страху, депресії і відчаю. Вода виходила, і змінити це було неможливо. Нарешті її залишилося стільки, щоб ледве вкрити її тіло. Кожен день міг стати останнім, але Марина чітко вирахувала — післязавтра вода скінчиться, і вона помре.

Потім настала доба, до краю сповнена болю, коли вона, лежачи на боці в кутку акваріума, здригаючись, жадібно ковтала залишки вологи. Кожна краплина відтепер стала величезною, майже казковою