Новини - Андрій Любомирович Войницький

— З новим щастям! — Соня підняла келих зі знудженим обличчям, ніби для протоколу.

— Друзі! — виголосив Саша.— Увага! Рік, що минув, був чудовим! А наступний буде ще кращим! Я бажаю всім зухвалості! Йдіть, йдіть нарешті вперед і вгору! І я наступного року маю намір випробувати себе в новій якості! Хочу повідомити вам, що віднині я є старійшиною Церкви Нового Народження, і з лютого починаю проповіді всесвітньої любові для вас, поросятка!

Патрік і Томас аплодують. Ми вихилюємо келихи, я не відчуваю смаку.

— Не уявляю тебе проповідником,— каже Соня Купер.

— А мене уявляєш? — питає Патрік майже без акценту.

До мене дійшла черга курити. Перша затяжка миттєво сповільнює все, що відбувається. Чому він затіяв новорічну вечірку двадцять восьмого березня? — думаю я, роздивляючись бузкового зайця. Мабуть, так з’їжджають із глузду. Скільки часу я згаяв у цьому нескінченному трикімнатному карнавалі? Три дні? Тиждень? «Порошок — погано, якщо багато»,— каже Патрік, і з цим важко не погодитись. Змінюються обличчя, і лише я залишаюсь незмінним. Від мене тікає біла дорога. Я слідкую за своїм персональним бузковим зайцем. Я вже ніколи не засну.

— Ми живемо в різних кутках одного й того ж лабіринту,— каже Томас.— Велика удача, коли вдається когось зустріти.

На екрані радянський новорічний блокбастер «Іронія долі, або з легкою парою!», куди ж без нього в святкову ніч... Шикарна Брильська знаходить у квартирі бухого чоловічка, а в цей час шалено лупить австралійський дабстеп, і Саша в новорічному ковпаку викидає ламані колінця. Здається, що Брильська зараз теж закинеться «слідами» і з головою порине в первісний танок аборигенів Нової Зеландії. Саша повертається, і я роздивляюся татуювання на його лопатках: крокодил, що жере сонце. Всі обличчя зливаються воєдино. І лише личико Соні Купер тримається окремо. Як їй пасують ці домашні шортики! Яким щастям було б затягти її у ванну кімнату і...

Дзвінок у двері ми почули не відразу. Саша глянув на ноутбук: під’єднана до нього відеокамера показувала всіх, хто з’являвся перед дверима. Потім пішов відчиняти: спочатку ґрати, потім вхідні двері...

Я не без зусилля піднімаюся з крісла, хапаю почату пляшку «чіваса» з бару, йду на кухню, дьоргаю першу склянку, закурюю, і тоді з’являється Соня.

— Нудьгуєш, журналісте?

— Є «чівас»! — відповідаю бадьоро.

Шукаю другу склянку, наливаю їй.

— Дякую, але мені вже досить,— посміхається вона.

— Знаєш, що означає твоє ім’я? — питаю я.

— Ну, розкажи.— Вона робить до мене хиткий крок, схожа на зламану фарфорову ляльку, дивиться на налиту склянку, розмірковує, і все ж бере ту склянку, хоч їй, як вона стверджує, вже досить.

У неї гіпнотизуючі колінки. Такі колінки я бачив лише у піонерок, що ледь-ледь досягли статевої дійшлості, в цнотливому радянському кіно. В Аліси Селезньової були такі непорочні колінки. Бродський прославив такі колінки: «Далі ліктя не підеш або коліна...» У сучасних шмат таких колінок немає. Побачити такі колінки в наші дні — рідкісна вдача.

— Соня — це такий гризун,— пояснюю я,— схожий на невеличку білку. Всю зиму соня проводить в сплячці. Мабуть, тому її так і назвали.

— Ведмідь також узимку спить, але його не назвали «соня»!

— З ведмедем інша історія... Ти, мабуть, впадеш у сплячку, коли закінчиться порошок...— розмірковую я вголос.

— Він ніколи не закінчиться.

Ми цокнулися, я випив, а Соня повернула незайману склянку на місце.

Саме тоді на порозі з’явилася людина, котру я аж ніяк не гадав тут побачити. Та це ж товариш Дванадцять! Оце так сюрприз! Чи мене вже глючить? Слідом зайшов Саша. Товариш Дванадцять був одягнений у чорний спортивний костюм «Everlast» і виглядав типовим тітуханом. Він зупинив довгий важкий погляд на Соні, потім, по-хазяйськи роздивився все інше, помітив мене, і на мить міміка йому зрадила. Поза його «poker face» промайнуло роздратування — мені не слід було тут його бачити. І, по правді кажучи, він не повинен був бачити тут мене. Але він швидко оговтався.

— Преса сьогодні в самому центрі морального розпаду,— привітався він.

— І революція сьогодні теж,— парирував я.

— Ви знайомі? — ахнула Соня.

Лише Саша не був здивований. Здається, якби зараз у кімнаті з’явився білий одноріг і мовив людським голосом: «Я хочу тебе, малий!», то цей унюханий у хлам Санта-Клаус у сонцезахисних окулярах навіть не змінив би виразу обличчя.

— Ми зустрічались по роботі,— повідомив я.— А ти?

— Ілля — мій однокласник,— замість Соні відповів Саша.— Приколись!

І знову обличчям товариша Дванадцять майнула хмаринка — мабуть, я не повинен був знати його справжнє ім’я. Нічого, друже, я й прізвище дізнаюсь. Якщо мені треба, я буду знати про тебе все.

— Так ти, Ілля, також тут затарюєшься? — посміхнувся я.

— А де ж іще? — здивувався Саша.—