Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Пісець тобі,— констатував молодший без будь-якої погрози. І цей нейтральний тон налякав мене більше, ніж погрози. Щось змінилося. Несподівано і безповоротно. Далі ми їхали мовчки.

На бетонному заборі виведено великими літерами: «Ты живешь в коробке из-под чьих-то ботинок». Частки секунди вистачає, щоб ці слова почали проростати в моїх мізках, як вишнева кісточка в черепі підстреленого бароном Мюнхгаузеном оленя.

— Диви, не вішайся мені тут,— попереджають мене ще у дверях.

— На чому? — цікавлюсь я.— На шарфі?

— Та мені все одно, хоч на власному капшуці! — чується міліцейська відповідь.

Залишившись наодинці, я починаю розмірковувати над загадковим посланням, яке видно з вікна райвідділу. Хто написав ці слова? До кого вони звернені?

З меблів тут лише стіл і два стільці. Я висунув шухляду стола — на розпухлій жовтій папці з білими шнурками стирчить банка з-під пива, з верхом забита смердючими недопалками. В іншій шухляді виявилися великий металевий ключ від навісного замка і порожня пляшка з-під горілки «Пшенична». У кутку цієї похмурої кімнатки — колона з автомобільних скатів у людський зріст. Тьмяна лампа світить так, наче повільно випромінює радіацію.

Двері ривком розчахнулися. Я швидко засунув шухляду і зробив крок від столу. Ввійшов чоловік. Спочатку я вирішив, що це знову старший мєнт, але то був не він. Саме так відбулася моя перша зустріч з Бісом.

Звичайно, тоді я не знав, що це саме Біс, і перш ніж роздивитися його, відчув його появу. Наше знайомство почалося з болю — мене миттю скрутило від влучного штричка в сонячне сплетіння, настільки жорсткого, наче мою грудну клітку простромив бичачий ріг. Я приземлився на стілець, навіть не зрозумівши, хто, як і коли мене вдарив. І перше, що я роздивився, коли продихався,— широченні долоні з товстими, як хробаки, пальцями. Кожен з них здавався живим організмом з власними хижацькими інстинктами.

Я хапав повітря, мов викинута на суходіл риба, а тим часом переді мною тихесенько гойдалася одна з цих серйозних долонь: міцні кістки, звивиста синя вена, схожа на річку Амазонку зі шкільної географічної карти...

— Голову не піднімай, суко,— наказали мені зверху.— В Японії не можна дивитись на імператора, а в Харкові заборонено дивитися на мене.

Він вимовляв те «суко» так, ніби саме таким чином я записаний у власному паспорті. Порушивши заборону, я все-таки кинув погляд угору, за що тут же поплатився, отримавши дужий удар у лоба. Враження було таке, ніби мене плазом гепнули совковою лопатою. Якийсь час я перебував у позі ембріона на мєнтовському стільці.

— Я тебе вмазав не зі зла, а для знайомства,— повідомили мені після довгої паузи.— Людина я поміркована, риболовлю люблю. Та якщо ти мене розлютиш, я тобі здоров’я зменшу. Будеш кров’янкою сцятися років зо три. І гівно своє зжереш. Знаєш, яке воно на смак? Не куштував? Тут таких, як ти, багато сиділо — жерли і добавки просили. Дійшло?

— Навіть дуже,— зізнався я.

— А те, що ти там преса якась, мені пох. Засунь у дупу свій папірець із фоткою. Дам команду — і тобі тут усю ніч будуть яйця залізною клямрою відбивати. Потім випустять і будеш такий, як і був, тільки трохи відбитий. Потрібні докази?

— Не треба доказів,— попросив я.

Ті два напаси з чарівної піпетки, що я дьорнув у Сашиній «Тойоті», тільки зараз почали розпирати мене на максимальну потужність. Не лишилося навіть тіні позитиву. Почалася не просто паранойя, а якесь печерне жахіття: біль та приниження стали єдиною реальністю.

— Я можу тебе тримати тут, доки з тебе остаточно не зроблять дебіла. Від найменшого шереху будеш класти в штани. Чув про тутешню прес-хату? Там з людьми таке роблять, що навіть у мене волосся дибки стає.

Краєм ока я встиг помітити, що він лисуватий і до того ж стрижений дуже коротко. Тому волосся в нього може стирчати дибки завжди — ніхто й не помітить.

— Тобі, преса, пряма путь до прес-хати. У вас навіть названіє таке саме. І будуть тебе там дрючити, як ту Мальвіну!

Він усміхнувся і жваво підсумував:

— Ти диви — майже віршик вийшов!

Тільки тоді я спромігся трохи розгледіти його. Це був широкий чолов’яга за сорок, середнього зросту, міцної, але не спортивної статури. Тверде, наче гранітний могильний пам’ятник, підборіддя, заросле рудою щетиною, і прихована готовність до насильства в поривчастих рухах вказували на спадкову психопатію. Мишачі оченята не мали райдужки — суцільні чорні зіниці, в яких виблискувала садистична насолода. Щоки — не щоки, брила,— пласкі, грубі, ніби повищерблені наждаком. Цей чоловік не погрожував, а просто констатував факти, сперечатися з якими не мало жодного сенсу, і саме це було найгірше. Він походжав напівтемним кабінетом, періодично стискаючи долоні, при цьому його м’язи помітно напружувалися, наче він сам себе щохвилини перевіряв на міцність.

— А так я людина не зла,— знову поділився він. — Можу й пива