Мері та її аеропорт - Євген Вікторович Положій

— І це все?

— Ні, не все. Я придумав підлий і підступний план, як розлучити свою колишню дівчину з її чоловіком. Саме для цього мені потрібно влаштувати сестру на той літак…

— Мені ясно, — Петро дістав мобілку, — що мені нічого не ясно. Спробуємо щось вирішити… Ало, Борисе Мойсейовичу? Доброго дня! Я ваше питання майже закінчив, кілька деталей незначних, так, і до авансу треба трохи додати, щоб краще їздилось із відновленими правами… Тобто треба зустрітись. Добре, влаштовує…

— Петре, до речі, техогляд… — Че постукав пальцями по столу.

— Копію техпаспорта зробив?

— Звісно! — Че передав аркуш паперу, згорнутий навпіл. — Скільки?

Петро посміхнувся.

— Че, такі речі для друзів — безкоштовно. Дрібниці. Доречно, бо зараз саме їду в ДАІ, в одного олігарха — уявляєте — права забрали! Явно замовив хтось або дружина помстилась — і на кишенькові гроші замовила інспектора. — Петро посміхнувся, і його обличчя, таке серйозне, раптом стало по-дитячому відкритим. — Германе, а по твоїй справі я завтра зранку зателефоную. Давай номер.

Герман надиктував номер свого мобільного телефону і спитав, скільки, хоча б орієнтовно, це коштуватиме і скільки приблизно часу займе процес працевлаштування сестри? Петро відповів, що стюардесами ще нікого не працевлаштовував, але не вбачає поки жодних проблем. Єдине, може, доведеться трохи почекати, щоб потрапити саме на конкретний літак.

— Я сподіваюсь, обійдеться без тероризму? — Петро начебто і посміхався своєю чудовою посмішкою, але Герман відчув, що це, мабуть, найважливіше запитання за їхню коротку сьогоднішню розмову.

— Не сумнівайся, — Че розвів руками.

— Вона — гарна дівчина, проблем не виникне, — Герман уважно, не опускаючи очей, подивився на Петра.

— От і добре. Інші подробиці — не сьогодні ввечері на каналі «Інтер» по телевізору, а завтра вранці при особистій зустрічі. Добре, друже?

Наступного дня вони зустрілися вдвох.

— Щось трапилось останнім часом, розумієш, друже, — Германові зовсім не подобалося це Петрове «друже». Воно було якесь небезпечне, наче про щось застерігало, — зовсім не можу пити каву. Раніше по сім чашок на день випивав, а цієї весни — як відрізало. Вік, мабуть.

Герман посміхнувся — вони були майже однолітками, принаймні на вигляд Петро був не набагато старший.

— Хоча, скажу тобі, — продовжував, не поспішаючи, Петро, — тут чай найдорожчий, але не найкращий. Якщо все добре владнається, звожу тебе в «Чайний будиночок» за цирком. Там і людей менше, і заварюють ретельніше.

— Непогано було б, — невпевнено підтримав Герман.

Петро поставив чашку на стіл, витяг гроші («Я плачу, облиш, друже!») і перейшов до справи. З усього виходило, що треба зачекати десь близько місяця.

А зараз йому потрібно півтори тисячі доларів задатку, паспорт сестри і резюме.

— Знаєш, як правильно резюме писати?

— Сестра знає.

— Добре, завезеш за цією адресою сьогодні до шістнадцятої. Гроші зараз, як і домовлялись.

— Це гарантовано? — Герман, хоча й був попереджений, але, природно, сумнівався, що все пройде так просто.

— Стовідсотково, — Петро посміхнувся, — не сумнівайся. Якщо не вийде, гроші поверну. За винятком ста баксів. Домовились?

Герман кивнув.

— До речі, ти Че сьогодні бачитимеш? Передай йому, — Петро витяг із портфеля конверт. — Там талон на техогляд і чистий талон попереджень. Все, бувай. Я зателефоную.

Герман підвівся, протягуючи конверт із грошима.

— То ми увечері не побачимось?

Петро стукнув себе долонею по лобі.

— Зовсім забув попередити. Документи залишиш секретарці. Катя звуть, чорнява така. Це в центрі, біля Республіканського. Скажеш, для мене. Добре?

Не поспішаючи, сховав конверт у портфель («Не хвилюйся, друже!»), швидко вийшов із кафе і зник серед дорогих машин, запаркованих через весь Пасаж. Герман дещо збентежено дивився йому вслід, не розуміючи ще до кінця, що ж все-таки трапилось: чи його щойно кинули на півтори штуки, чи він-таки зробив цей безглуздий крок, який ще невідомо, до чого призведе.

— Ало, Че? Це Герман. Ну, певне, все гаразд, так, дуже дякую. У мене твій техпаспорт і талон. Куди? Гаразд.

Він ледь знайшов свою машину на парковці і, сплативши підозрілого вигляду хлопцю у брудному бордовому жакеті пару гривень, повільно почав виїжджати з цього автомобільно-парковочного пекла центру Києва.

— Доброго дня, сестро! — Герман телефонував з мобільного. — Здається, я знайшов тобі роботу. Яку? Ну, до юриспруденції це відношення не має, вибач, так сталося… З чим пов’язано? Трохи з авіацією, трохи з театром, трохи з РАГСом. Я не інтригую. Все інше — потім, трохи зачекай, добре?

Петро зателефонував, як і обіцяв, рівно о дев’ятій вечора і доповів подробиці якщо і не краще за журналістів, то, наразі, значно об’єктивніше. Тобто справу владнати можна, але, як і очікувалося, треба трохи часу і ще трохи грошей. Якщо він готовий зустрітись, то… «Будинок кави» у Пасажі? Як і минулого разу, добре? Не краще місце, але він саме близько дванадцятої буде в центрі…

Герман приїхав на метро, залишивши машину на стоянці, замовив собі зелений чай, вкотре трохи здивувавшись ціні. Петро трохи спізнювався, і Герман дістав із рюкзака газету. «Троє американських вояків убито в результаті терористичного акту. Катарський телеканал „Аль-Джазіра“ стверджує, що Саддам Хусейн живий і особисто керує опором…» Наївно вважати, що на цьому вони зупиняться.

Йому лишалося владнати кілька справ: зателефонувати до санаторію і спитати про наявність вільних місць та ціни цього сезону, зателефонувати сестрі та домовитись про зустріч, нехай не хвилюється і спокійно готує Льошика до школи. Потім ще кілька дзвінків — мамі, Сашку, і, головне, дочекатись