Червоне і чорне - Стендаль
Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жюльєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.
Меланхолія Жюльєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.
— Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну стіну. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?
— Це покута, яку я на себе наклав.
— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.
Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. I раптом Жюльєн пополотнів. Фуке сказав йому:
— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.
I почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.
— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь Діжон або в Безансон.
— Вона буває в Безансоні? — спитав Жюльєн, і обличчя його спалахнуло.
— Частенько,— відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.
— Є в тебе «Конституціоналіст»?
— Що таке? — перепитав Фуке.
— Я питаю, чи е в тебе з собою газета «Конституціоналіст»? — повторив Жюльєн якомога спокійніше.— Тут її продають по тридцять су за номер.
— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке. — Бідна Франція — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.
Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер'єра, що здавався йому дурним хлоп'ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жюльєн тільки те й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.
Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жюльєна.
На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жюльєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жюльєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.
З тієї хвилини, як Жюльєн усвідомив свою нерозсудливість, він перестав нудитись, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою він відштовхував від себе товаришів. Але тепер вони вирішили помститись на ньому. Його спроби зав'язати розмову були зустрінуті з презирством, що межувало із знущанням. Жюльєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала до нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер увага Жюльєна була завжди насторожі. Він повинен був удавати з себе зовсім іншу людину.
Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. «Який же я був самовпевнений у Вер'єрі! — міркував Жюльєн.— Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя, Але ось тепер, нарешті, я живу серед людей таких, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство,— говорив він собі.— Перед ним бліднуть подвиги Геракла. Геракл наших часів — це Сікст П'ятий, що протягом п'ятнадцяти років обманював своїм смиренством сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.
Виходить, наука тут нічого не важить! — казав він собі з досадою.— Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються, тут тільки про людське око. Все, що з цього приваду тут говориться,— просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Та саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п'ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!»
З того часу, як Жюльєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п'ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалось йому страшенно нудним, стало для нього найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого, і зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жюльєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії
