Гілея - Микола Якович Зарудний

Ой чий то кінь стоїть,

Що біла гривонька?

тихо запитував чийсь баритон.

І тоді вже всі — так проникливо та душевно, що Таня не могла приховати сліз:

Ой сподобалася, ой сподобалася

Мені дівчинонька...

Це про мене складено пісню», — подумав Милентій, приїжджаючи повз Сторожукову хату. Він побачив і Настуню: стояла біля машини, помітила Милентія, усміхнулася, інший би на місці Милентія зупинив би коня, зіскочив з бідарки і кинувся б до дівчини:

— Настуню, я ж чекаю тебе! Я ж люблю тебе!

А Милентій і віжками не поворухнув, мов зачарований проїхав повз Сторожукове обійстя. А навздогін — душу розриває:

Ой сподобалася, ой сподобалася

Мені дівчинонька...

«Вранці треба було сказати, що вона згодна повернутися. А потім вона змогла б втекти сама, кудись поїхати і жити так, щоб її ніхто не знав. Хай би вишивала рушники і продавала людям, мала б собі шматок хліба, як каже мама. Я втекла б, і ніхто мене не знайшов би.

До Марти приїздив льотчик з аеродрому, а Максим ходить сердитий. Я запитала чого, а він каже, що розгнівався, бо льотчик не покатав його на машині. Думає, що я так і повірила. У лісництві всі говорять, що Максим закоханий у Марту. Кохання. Що це воно таке? Не знаю і нема кого запитати».

— Прибув у ваше розпорядження! — по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. — Ось призначення райкому.

Запорожний прочитав і розсміявся:

— А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...

— І ще казав, що бездушний ти чоловік, — пригадав Ілько. — Була в мене, значить, така інформація...

— Чого тільки не було у нас, — Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. — Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...

— Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П’ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.

— Да-а, — почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. — Ходімо, щось придумаємо.

Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши — не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.

Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в’ються. І людей мало — пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.

У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:

— Іван Запорожний — директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.

Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.

Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.

Ось тут розташовуйтесь. — Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, — і цю займете.

— А я куди зі своєю бухгалтерією? — кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. — Іване Трифоновичу, ви ж...

— Перебирайтеся до мого кабінету, — сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. — Подобається, Тетяно Василівно?

— Жити можна, — замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...

— А де ж тут варити можна? — зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.

— Там, — показав Іван, — загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.

— Жити можна, — повторив Ілько. — Що ж, будемо вносити добро, Таню?

Запорожний тим часом зібрав свої речі: постіль, два чемодани та книжок купа.

— Влаштуєтесь — зайдете, Ільку Гнатовичу, — сказав, виходячи, Запорожний, — поговоримо.

Правду кажучи, не хотілося Івану повертатися до Заклунних, але іншого виходу не було. Ольга зустріла радо:

— Так і чекає твоя кімната... І нам з тобою веселіше буде, Іване Трифоновичу. Як пішов ти від нас, то ми вже й не читали книжок з Мартою... Вона все сама і я... сама. — Ольга проворно застелила вузеньке