Гілея - Микола Якович Зарудний

Може, він не знає, що матері нема, може, приходив та побоявся розбудити? Він прийде, не може не прийти. Марта, ламаючи сірники, поспіхом засвічує лампу: побачить, що чекає на нього. Ходики зупинилися, бо чорна гиря вперлася в спинку лави, і Марта не знала, котра тепер година. Скільки ж вона просиділа отак в своєму новому синьому платті, з розпущеною косою? Це ж для нього було одягнене найкраще вбрання і розпущені коси: хай би побачив і занімів од її краси, хай би задихнувся в пахощах її кіс, хай би згорів у її обіймах. Не прийшов.

Марта зірвала з себе сукню і жбурнула її в якийсь закуток, схопила стареньку стрічку і перехопила нею коси, руки тремтіли, плуталися в густому волоссі — от напасть! — навіщо їй оця коса?

Марта кинулася до мисника: десь лежали отут дідові ножиці, якими він стриже овець. Де вони? Чорт з ними, можна відтяти й ножем. Хай він побачить її такою... Ні, це якесь божевілля: кудись запропастився ніж. Марта витягла з мисника шухлядку і висипала на підлогу ложки, виделки, ще якийсь дріб’язок — ножа не було.

Світло фар різонуло по жовтій стіні — біля воріт зупинилася машина. Марта випросталася й заніміла — приїхав. Ступила крок і завмерла біля порога, прикривши руками груди.

— Пустіть переночувати, — почувся чомусь незнайомий голос Івана.

Потім постукали в двері.

Прийшов! Прийшов!

Марта вибігла в сіни, відкинула клямку і майже впала на груди Івана:

— Я так чекала тебе, так чекала. — Мартині руки ковзнули по ремінній портупеї, по майорських погонах і знесилено опустились.

— І я чекав тебе, Марто, — сказав Сергій Кортунов і притягнув до себе дівчину.

* * *

Семидоли теж собі спали, коли Ілько Сторожук доправся до села. Добре, що нагодилася машина, а то до ранку міряв би степ. Воно, звичайно, краще було б приїхати завидна: ішов би собі й розкланювався на всі боки Ілько та між іншим кожному сказав би: мовляв, оце з курсів... і посвідчення маю. Подивіться, будь ласка, і печатка є...

А вдома Таня чекала б і взвод. Гостинців накупив Ілько — радості була б повна хата. А вночі який він гість?

Та в хаті світилося. Забилося серце в Ілька, наче бозна-коли з дому. Тихенько відчинив хвіртку. Під старим хлівцем лежали тесані колоди, купа каменю. Їй-богу, настаралася Тетяна на нову хату. Ілько поклав речовий мішок і помацав стовпи і погладив холодну шерехатість кам’яної брили. Все Ількове єство наповнилося запахом вогкої кори і трісок. Йому здалося, що й камінь пахнув. Оце-то так! Поки він, значить, на лісника вчився, йому і на хату матеріалу навезли. А Тетяна й не сказала, і Настуня не обмовилася.

Правда, Ількові трохи обидно, що без нього все це робилося, що не він возив цей камінь та колоди, а Тетяна без нього впоралася: оце-то хазяїн, хоча б не насміхалися. Але ж він. розповідав дружині, що просив лісу в того Запорожного, коли підвозив його в степу до Дніпра, так не дав... При згадці про Івана Ількову радість не мов рукою зняло: не пахли вже тесані колоди і камінь не пахнув. Що ж тепер він скаже Тетяні? Не треба вже ні їй, ні Ількові цієї хати... Тяжко зітхнув Ілько, взяв свою солдатську торбину і постукав у двері.

— Ой боже мій! — сплеснула руками Тетяна.

Пахло свіжим хлібом.

— Тато приїхав!

— Тато!

Пахло смаженим м’ясом і часником.

— Любко, вставай, тато прийшов!

— Тато!

Пахло теплом, гіркуватим димом.

— Що привіз?!

— Гостинців привіз...

— Мені дай!

— Хочу на руки!

Пахло сонними дітьми.

— Добрий вечір, Таню.

— Здрастуй, — стояла перед ним, чомусь соромливо опустивши очі. Так, як давно колись, у їхню першу весняну зустріч.

Пахло давньою першою весною...

— Це тобі, Васильку... Це тобі, Наталочко... Почекайте, почекайте... А це Орисі... Бери, Петрику, бачиш, який коник...

— Я хочу коника!

— І я!

— Дайте татові хоч роздягнутися, — усміхалася Тетяна, розглядаючи хустку. — Та славна ж яка!

— Спеціально... в універмазі дали, — похвалився Ілько, і хустка стала ще кращою, — А чого ж ви не спите?

— Та думаємо завтра людей покликати, Ільку... Ти ж приїхав та й хату ж нову зводити будемо. Бачив, скільки всього понавозили? — аж світилася Тетяна. — Діждалися! Приходив Мирон Сиваченків і плана мені крейдою на столі намалював...

Тетяна обережно зняла скатерку, і побачив Ілько білий крейдяний прямокутник, намальований на. широких дошках.

— Оце сіни, отут двері на одну половину, а тут — на другу... Може, хто з дітей... заміж вийде чи жениться... Та лягайте вже спати! Любко, кому сказала. — Тетяна прикрутила гнота, крейдяна хата сховалася в мороці — Іди ж, Ільку, та повечеряй...

Ряденце, яким була відгороджена кухонька, заховало їх від цікавих дитячих очей, і лише тут Ілько ніжно поцілував дружину.

— Славна ти в мене, — тихо прошептав. — Засумував за тобою...

— І я... Добре, що повернувся, — розставляла мисочки, — тепер уже, Ільку, і ми заживемо з тобою, як люди... в новій хаті... Та хоч усміхнися, така ж радість у нас...

Ілько усміхнувся — не хотів гасити Тетяниного щастя. Не міг він оце зараз сказати їй, що не буде у них нової хати на дві половини, нічого не буде.

— А де ж Настуня? — перевів розмову Ілько.

— На фермі, бо ж корови теляться. — А потім додала: