Гілея - Микола Якович Зарудний

— Пам’ять у тебе дівоча, — метнула злий погляд Одарка.

— Дівоча, — погодилася Яринка. — Коси довгі, а розум короткий... Що ще скажете?

Мовчання.

— Істинно, сам чув, — промовив дядько Явтух, не розуміючи, що тут відбувається.

— То як же буде? — спитав Данило.

— Ніяк, — Яринка відвернулася до вікна.

Свати переглянулися. Данило встав, одягнув своє чорне пальто.

— Що ж, бувай здорова, — це до Яринки, а потім до Івана: — Ти мені в душу не плюй...

— Даниле, облиш! — сказала Яринка, знаючи, що лиш вона може заспокоїти його. — Я в усьому винна... Я передумала...

— Ходімо, — кинув Данило сватам.

— Це ж тепер поговору на все село буде! — журилася Одарка.

Данило дочекався, поки одягнуться свати, і, не прощаючись, вийшов з хати.

— Да-а, — сказав Каштелян.

— Таке було і з моїм дідом, коли він їздив свататися до Новогрудка, — почав пригадувати Вацлав Станіславович, але замовк, бо його ніхто не слухав.

— Істинно, сам чув, — буркнув про всяк випадок з башлика дядько Явтух.

Одарка снувала по хаті, прибираючи зі столу, на Івана й не дивилася, та все виказувала дочці (хай же й він чує, цей зайда):

— Якщо про себе не хочеш думати, то про мене подумай, як я людям в очі дивитися буду? Люди до неї з добром, з чистим серцем, а вона... Загубиш ти, Ярино, своє життя... А ви (так і сказала «ви») теж совість мали б. Поїдете, а нам тут жити...

— Мамо, годі тобі! — обізвалася Яринка. — До чого тут Іван?

— Хай стежки твої не перекопує.

— Яринка сама вибере свою стежку, Одарко Павлівно, — промовив Іван.

— Вибере, а куди вона доведе її? До твого Овечого хутора? — шипіли Одарчині слова.

— У мене іншого місця нема.

— Ой наплачешся ще ти, Ярино, — сказала Одарка і вийшла на кухню.

Яринка причинила двері і винувато дивилася на Івана:

— Не слухай ти її, для неї все простіше, ніж для нас.

— Для тебе теж не так уже й складно. Якби не приїхав сьогодні, то була б уже Праховою...

— Може, й була б, — Яринка відвела його руки, — А що ти зробив, щоб не була я Праховою?

— Я пропонував тобі одружитися.

— І переїхати на твій Овечий?

— Знову «Овечий», — зітхнув Іван. — До мене переїхані.

— Ти думаєш тільки про себе, — в голосі чулася образа.

— Яринко, ми так з тобою ніколи не домовимося: ти не можеш залишити село, роботу, а я не можу переїхати сюди. Хтось мусить поступитися.

— Звичайно, це повинна зробити я?

— Так. Через років два ми відкриємо школу на Овечому... Зрозумій, що мені важко без тебе. — Іванова рука ніжно перебирала Яринчину косу. — Я люблю тебе... І жду. Я прийшов тобі сказати, бо так тривати далі не може.

— Ти коли їдеш, Іване?

— Сьогодні. Що ж скажеш мені?

— Приїду.

— Коли?

— Ще не знаю... Чекай. Я прийду проводжати тебе.

Прощалися за селом. Іван тримав Яринчині руки, зігріваючи їх диханням:

— Я чекатиму.

Яринка примружила очі і ледь хитнула головою:

— А ти не закохався в ту степовичку? Правду скажи.

— Ні.

— Дивися мері, — погрозила рукавичкою Ярина і міцно поцілувала Івана. — Іди, бо шофер уже, мабуть, задубів.

Довго ще стояла на околиці Ярина: аж поки не зник за рожевими снігами Іван.

* * *

Так і не віддав Парамон того вечора свого дарунка Марині, бо Іван сказав, що незручно «таку штуку» давати вдові, інша справа, коли погодиться вийти заміж. Він послухав, хоч ніяк не міг втямити, чому незручно. Так і їхали вони з Мариною в кузові машини, а згорточок лежав м’якою кулькою під фуфайкою і муляв Парамона: якби ж побачила вона цей дарунок, то й розмова у них легше в’язалася, а так, що не скаже Парамон, — Марина про своє думає.

— То як же, Марино, життя наше далі піде?

— Як на віку написано.

— А хто ж його пише?

— Ми ж самі й пишемо...

— Я не дуже грамотний, може, ти за мене напишеш?

— Чужими руками тільки жар загрібати добре...

— У мене руки... не чужі... Вони все вміють. Хату нову поставили б з тобою...

— Можна в одній хаті жити і бути чужими...

— Я був би добрий... тобі й дітям...

— Навіщо тобі чужі клопоти?

— Разом нам не так холодно було б жити...

— Холод, Парамоне, в душі.

— То подумай, Марино.

— Навіщо тобі вдовина думка? — та й пішла.

Парамон пішов проводжати Запорожного додому і дорогою, як довіреному, виклав розмову з Мариною і запитав:

— Що ж воно могло б означати, Іване Трифоновичу? Є надія?

— Є, — заспокоїв Іван Парамона.

Іван навшпиньках, щоб не потривожити сусідів, добрався до своєї кімнатки, засвітив лампу. На столі — окраєць хліба і