Гілея - Микола Якович Зарудний
— Я свою теж одягнув би в оце та й дивився б, дивився...
— Продай, Парамоне...
— Я тобі хромові чоботи дам, нові-новісінькі...
— Ні.
— Що-то краса... У такій кожна жінка, наче янгол... Ото дякувати буде тоді, Парамоне.
— Не буде, — Парамон сховав дивовижне виткання на самісіньке дно речового мішка. — Їй нічого вже не треба...
Старенька півторатонка якось вибралася з піщаних долів, і Запорожний з Парамоном встигли на випускний вечір лісників.
Семен Петрович Мартинюк під оплески вручав посвідки про закінчення курсів. Зал був невеличкий, і Запорожному з Парамоном не вдалося ввійти непоміченими. Всі оглянулися, а Мірошник махнув рукою з президії:
— Заходьте, будьте, як удома. Це — Іван Трифонович Запорожний — директор Степового лісгоспу, — відрекомендував Івана, — і Парамон Чарій, теж лісник.
— Марина Гомон, — зачитав Мартинюк, і до столу підійшла Марина, усміхнена й щаслива. — Я хотів би сказати найкращі слова про цю чудову жінку...
Парамон витягнув шию і завмер.
— Нас усіх дивувала її працелюбність і воля. За ці кілька місяців Марина Гомон оволоділа основами лісової науки, і я не сумніваюся, що ми ще почуємо про її славні діла.
Марина трошки почервоніла, але трималася незалежно і гордо. На відміну від інших вона, взявши посвідку, сказала:
— Я дуже вдячна усім, хто нас учив, а найперше... Івану Трифоновичу, який... може, повернув мене до життя... освітив мою вдовину стежку, і я відчула, що потрібна людям... І я... я щаслива.
Всі зааплодували, і Марина, протиснувшись між стільцями, підійшла до Івана й міцно поцілувала його. У Парамона навернулися на очі сльози...
Курсанти радісно привітали свого старосту, коли той з’явився біля столу президії. Невеличкий однорукий Ілько Сторожук сплив у пам’яті Запорожного. Іван пригадав їхню зустріч в степу і теж не шкодував долонь.
— Ось ми і роз’їжджаємося, — сказав зворушений теплом друзів Ілько. — Спасибі за науку, а курсантам... за дисципліну і, значить, хорошу службу... Ми приїхали сюди, щоб навчитися вирощувати ліси, бо це треба для народу і нашої країни. А ми — солдати. Зробимо все, що нам накаже партія. Скажуть сіяти — будемо сіяти, скажуть будувати електричну станцію — підемо, скажуть вивчитися на професорів — вивчимося... хто молодший... А я тепер хочу садити ліси... Я хочу, щоб скорилася нам пустеля і, як говорив Василь Олександрович Вигдаров, щоб ми відродили Гілею. Я готовий іти працювати туди, куди мене пошле партія і наш районний комітет.
Мірошник підвівся з-за столу і обняв Ілька Сторожука.
Парамон сидів біля Марини і вже не дуже вслухався в промови, він потиснув їй руку та й тримав отак — не випускав. Хотілося Парамону віддати дарунок, але сумнівався, чи доречно це зараз. «Треба запитати Івана, коли його краще віддати, — на людях чи на самоті?..» — подумав Парамон.
— Я радий за тебе, Марино, — шепнув Чарій.
— Спасибі... А ти чого приїхав, Парамоне?
— До тебе... Іван і я...
— Не чекала.
— Він спеціально приїхав, щоб ти ніг не била до Овечого...
— Не заслужила ще такої честі...
— Заслужила.
— Як там у нас на Овечому?
— Ще двісті гектарів сосонок посадили... І ті прийнялися, що ви з Іваном без торфу садили.
— Справді?
— Ростуть... І зараз висаджуємо без торфу... бо нема...
— Тихо, Парамоне, Мірошник говорить.
— Я не буду виголошувати промови, — почав Мірошник. — Лише хочу подякувати вам за те, що ви стали першими серед тих, хто бере великий труд на свої руки. Ці піски, що століттями насувалися на наші землі, можете зупинити тільки ви. Сталося так, що наступ почався на безмежних піщаних просторах нашого району, за нами й стежитиме вся країна. Хай щастить вам.
Під час перерви Іван привітав Ілька Сторожука:
— Бачите, зустрілися, чи не впізнали?
— Впізнав... Пошкодував ти мені лісу, а я перезимував, — ледь помітна образа ще відлунювалася в Ількових словах.
— Ви до нас на Овечий приїздіть, хату дамо, — запропонував Запорожний.
— До тебе не поїду, — відмовився Ілько. — Ти чоловік бездушний, Запорожний, людей торік голодом морив... Було таке?
— Було... трохи не так, але було...
— Не поїду. В Семидолах мені робота лісова знайдеться, — непевно промовив Сторожук.
— Староста, до директора! — гукав хтось з коридора.
У кабінеті Мартинюка в оточенні працівників станції сидів Мірошник, побачивши Ілька, підійшов до нього:
— Просив би вас, Ільку Ігнатовичу, зайти в райком. Хочу поговорити з вами про майбутню вашу роботу.
— Це можна, Романе Олексійовичу. Зайду до вас, а потім уже й додому... Була в мене оце Настуня... Просив, щоб залишилася на вечір, — не змогла. Пішла, а я оце думаю, як вона додому добралася, дорога ж далека, хоча б не сталося якої біди, — журився Ілько.
— Не хвилюйтеся, Ільку Гнатовичу, вона вже давно вдома, — сказав Мірошник.
— А звідки ви знаєте? — здивувався Сторожук.
— Я саме їхав до Дніпра, то підвіз...
— От спасибі вам... І я вже буду завтра вдома. Засумував за своїм взводом. А що Настуню підвезли, то спасибі. Ні за кого так не тривожуся, як за неї, Романе Олексійовичу, — наливалися журою Ількові слова. — Якась вона в мене задумана...
— Еге, — погодився Мірошник і пригадав усе...
* * *
Іти, іти, тільки б не оглянутися, тільки б
