Гілея - Микола Якович Зарудний

Мільйони сіянців ще трималися тільки завдяки власнім життєдайній енергії. На день їх укривали легкими очеретяними матами, але це не допомагало. Щоразу Марина зустрічала Запорожного зі сльозами на очах:

— Коли ж буде артезіанський колодязь?

— Скоро, — заспокоював Іван, хоча й сам не знав, коли піде вода.

Бурильники теж падали з ніг. Уже пробили дві свердловини, але води на тому горизонті, всупереч запевненням геологів, не було. Щоранку Іван приходив до виконроба бурильників і чув:

— Ще нема... Не журися, Запорожний, ми тобі воду із того світу дістанемо.

Мені зараз вода потрібна, зараз, — бо пропаде все.

— Зараз нема, — у відповідь.

А тут ще й Ілько Сторожук повернувся з області — їздив по труби, не привіз і метра.

— Кажуть, все на шахти йде, — доповідав Ілько, — кожний метр на обліку. Пропаде розсадник — виключать нас з тобою з партії, Іване Трифоновичу. За метод Вигдарова догану зносиш, а за розсадник...

— Я не бог, Ільку Гнатовичу, — сердито відказав Запорожний і пішов на розсадник.

Біля ремонтної майстерні порався коло трактора Матвій Карагач. Після того страшного випадку Карагач вигріб грабаркою торф зі свого городу. Возив і вдень, щоб всі бачили його каяття. А потім прийшов до Запорожного і попросився на роботу.

— Постав мене до трактора або в кузню... Я все вмію, — уникав дивитись у вічі. — Максим казав, що задумав ти розпашник зробити для механізованої посадки...

— Хочемо спробувати, — сказав Запорожний.

— То я зроблю, хлопців на підмогу дай і креслення.

З цим і пішов, не пробачався більше, не клявся, бо що ці слова для Запорожного, якщо він не тільки до суду його не віддав, а й, може, не розказав нікому про ту нічну пригоду.

Розпашник Матвій зробив хороший, випробовував його, і Запорожний залишився задоволений: землю розпушував на будь-яку глибину і не перевертав пласта, але був ще громіздкий — обіцяв Карагач щось придумати.

Уже біля контори Запорожного наздогнав райкомівський віліс, шофер вискочив з машини і подав записку. «Тов. Запорожний, — писав Мірошник, — прошу прибути на бюро. Негайно».

Запорожний навіть не переодягнувся — так і поїхав в запорошеній, вилинялій гімнастерці і рудих, вичовганих у пісках чоботях.

— Чого це такий поспіх, Петре? — запитав Запорожний шофера.

Петро помовчав, хоч, як кожний шофер, знав усе, що робилося в райкомі.

— Комісія буде доповідати, — все-таки наважився сказати, бо Запорожний був для нього своєю людиною. — Статтю ви читали, Іване Трифоновичу?

— Яку статтю?

— В обласній газеті... про вас.

— Ні. Ми через тиждень газети одержуємо. Що ж там написано?

— Е, — махнув рукою Петро.

— Ні, ти скажи, — наполягав Запорожний. — Хто написав?

— Лобан, редактор наш... Він же був .у вас з комісією?

— Був... Що ж він написав? Та говори ж!

— Самі прочитаєте, — ухилився од відповіді Петро.

— Чорт з тобою, — вилаявся Запорожний і відвернувся.

— Іване Трифоновичу, — після мовчання промовив Петро, — не ображайтеся на мене... Не хочу вам псувати: настрою.

— Він у мене давно зіпсований.

— Написав Лобан, що ви... ви свідомо зриваєте план перетворення природи... і впроваджуєте... антинауку, — пригадав Петро, — теорію Вигдарова...

Запорожний більше нічого не питав.

* * *

Як інколи мало треба людині для щастя. Ішов сьогодні пранці на бурову Парамон, зустрів Марину:

— Добрий день.

— Здрастуй, — спалахнули карі вогники.

— Привітати тебе хочу, Марино. Прийняли?

— Прийняли, — кивнула головою і, не знаючи чому, показала новеньку кандидатську карточку Парамонові. — Бачиш, яка я стара на знімку..

— Ти — не стара... Ти — красива, Марино...

— Ой Парамоне, — зітхнула Марина, — не розкидай таких слів, бо засохнуть...

— Якщо не підбереш — пропадуть, — наливалися сумі їм жовті Парамонові очі.

Марина мовчки одійшла від нього, і Парамон відчув, що не все втрачено.

— Я прийду сьогодні! — сказав навздогін.

Марина зупинилася, але не оглянулася, потім швидко пішла. Голова її була високо піднята, руки, засмаглі й тонкі, раз у раз обсмикували кофтину, і ладен був Парамон побігти за нею, підхопити і нести, нести... Але треба було йти на роботу. Втягнувся Парамон — з ранку до ночі в степу. І сам не думав, що прокинеться в нього така жага до праці. А ще недавно хотів тікати від цього проклятого хутора. Тепер уже все: не поїде він од Марини, від цих лісочків, посаджених його руками.

Як інколи мало треба людині для щастя. Оце зустрів її і вже щасливий Парамон.

Якось непомітно все змінювалося в Овечому, приїздили нові люди, влаштовувалися, обживали хутір, і вже не так сумно було в степу. По неділях у празниковому поранні виходили на майдан перед конторою лісництва, обсаджений кущами акації, Запорожний ставив на вікно свого «телефункена» — слухали, збираючись гурточками, жінки собі, а чоловіки — окремо, бо не все ж скажеш при жінках, не все розповіси при чоловіках..

У день получки, звичайно, випивалась якась чарка, бо без цього не можна, але все було мирно й статечно, А Матвій Карагач кинув пити. Парамон, звичайно, знає, чому, але мовчить. Це добре, коли чоловік осмислює своє життя...

На хуторі багато говорили, люди немов надолужували не сказане за довгі роки. Парамон дивувався, як можна було так довго мовчати? Адже раніше хуторяни обходилися в своєму спілкуванні, може,