Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Уже світало. Денниця червоніла над світом, як вранішня ружа, обмита дощами. Десь за обрієм народжувалося сонце, що мало зійти на зміну Зорі. Димка дивилася на дорогу, так дивилася, аж очі заболіли. Добігла аж до того місця, де прийняла на світ першу дівчинку. Але ні крику не почула, ні тільця не побачила, ні хоча б краєчка білої полотнини, яка мусіла б остатися у розмеленій колесами і копитами твані, якби раптом дитину переїхали. Розхлябаною дорогою снували і снували вантажені домашніми пожитками фурманки. Одна за одною ховалися у лісі. Димку осяяла надія: може, хтось побачив і підібрав дитинку? Може…

– Господи, не дай загинути новорожденній росинці твоїй! Не дай впасти гріхові невільному на голову раби твоєї Домки Калапуші! Я ж хотіла якнайліпше! Ти ж бачив, Господунечку, що я хотіла якнайліпше!.. Все, що я зробила ниньки, було для спасіння людського. За що ж така тяжість злецька на душеньку мою? За що, Господи?!

Повернулася до лісу, але вирішила нічого не казати Софії. Та все ще була непритомна. Якщо так і не опритомніє, то Димчина сповідь їй ні до чого. А як суджено їй жити… Не можна ж у такий момент додавати зболеній жінці ще порцію болю, добивати її такою звісткою. Он дівчинка біля неї посопує тихенько. Таке крихітне, таке миле, тільки на світ появилося, а вже губенятами плямкає. Ну ж бо, мамусю, отямлюйся хутчіше, подивись, яку ти красуню привела – воно ж уже їстоньки хоче. Димка вірила: побачить Софія дівчинку – появляться сили жити, мусять появитися. Тільки б опритомніла. Казала колись мама, що жінка, як тільки народжує, зразу двожильною стає. А за ту, першу, дитинку Софія не знає. І Степанка, мабуть, не знає. Вона ж поганяла коней та дивилася на дорогу, навіть не озиралася до Димки.

Вже пізніше здогадалася Димка, чого Ясницькі з лісу зразу до другого села перебралися і звідки дитинка у бездітної Настини взялася. Підростала Богоданця і все більше впізнавала Димка у ній Софію. Такі самі густі пшеничні коси, такі ж світло-карі, як літній мед, із зеленкуватими іскринками очі, так же усміхається – нижня губка трохи повніша, ніж верхня, такі ж ямочки при цьому робляться біля підборіддя.

Якось все-таки не витримала, заговорила з Настиною про те, що сталося тієї ночі, і про здогад свій сказала. Настина – в сльози, руки заламує, на коліна стає. Так, це вони з Дмитром знайшли тоді немовля на дорозі – лежало у глибокій колії, біля самої калабані. Вона перед тим стільки проплакала, вимолюючи дитину, що повірила в диво: це немовля послане їм з неба, бо як же інакше можна було пояснити його з’яву.

Потім, коли трохи оговталася від потрясіння, коли те запаморочення пройшло, зрозуміла Настина, що дитинка випала з попередньої фурманки. Але допитуватися, хто перед ними їхав, і не збиралася. Та й у селі ніхто нічого не говорив про пропажу дитини, не розпитував, не шукав. Всі жінки, які були до того при надії, розродилися.

Всякі думки роїлися тоді в її голові. Може, якась дівка, що нагуляла дитину і ховалася від людей, отак позбулася сорому? Тільки чого ж таким варварським способом? Нащо ж було кидати дитя у колію на дорозі? То провидіння Боже, думала, що дівчинка залишилася жити. То знак, що почув він Настинині молитви. Ні, неспроста дитина випала якраз перед їхньою фурманкою. Ой, неспроста.

Благала Димку нікому не говорити: тої вчительки і слід загубився – як поїхала з Туричів після війни, так жодного разу й не подала звістки. А чого б мала вертатися? Чуже їй це село. Але де б вона не була, у неї також є дитинка. Хай же і вони з Дмитром потішаться. Вони ж так люблять свою доцю!

І Димка мовчала. Головне – що дівчинка у Ясницьких доглянута, щаслива, люблена. Аби ще й та, друга, росла такою, як Богоданця. А світ широкий – у ньому стільки доріг, і в кожного своя. Дасть Бог, не перетнуться у тому лабіринті життя стежинки Дани і її сестри.

А вони таки перетнулися.

Що більше знаєш, то більше печалі…

То в Біблії. А Дана ще не може збагнути, осягнути, чого більше принесла їй Димчина розповідь – печалі чи радості. Поки що відчуває тільки потрясіння і розгубленість, тільки неймовірне сум’яття в душі і якусь холодну затерплість у тілі. Ніби довго-довго була на лютому морозі, аж задубіла, аж зашпори зайшли, а тоді зайшла у теплу хату, але зігрітися ніяк не може. Тільки у пальцях, в самих пучках, ніби голочки поколюють та одерев’янілі вуста не слухаються, ні слова, ні подиху не можуть випустити.

Потім її почало хилитати на всі боки, як вітрильника під час шторму. Спочатку в один бік: чому вони мовчали? Як вони могли? Як сміли ховати від неї правду? Чому-чому-чому?! Це ж її життя і вона має право знати про нього все. Ну що ж, раз так, то вона поїде звідси і більш ніколи не повернеться. Ніколи! Вона ж не їхня! Не їхня! А потім у другий: але ж хіба не вони врятували її, щойно народжену, кинуту в багнюку? Хіба не вони ростили її від першої ж години життя, що зависло тієї ночі над чорною прірвою небуття на тонесенькій павутинці? А хто не спав над нею ночами, коли вона хворіла? А хто припадав до неї, коли їй було сумно, втішав, оберігав, терпів її дитячі примхи? Та й не тільки дитячі… А вона така невдячна…

– Прости мене, Богоданцю! – просить Димка.

– Авжеж, – Дана автоматично киває головою, але Димчиних слів не чує, думає про своє.

Отже, саме та жінка, яку вона прийняла за божевільну, цілком ймовірно, і справді її мама. Мама, яка навіть не знає про існування Дани, але вже назвала її донькою. А