Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

– Але ж колись… – Дана хутко скочила на ноги, недовірливо глянула на чоловіка. Жартує він чи що? Не так уже й багато часу минуло відтоді, як їй передавали вузлики з харчами у келію цього похмурого «гранд-отелю».

І раптом їй відібрало мову. За широкою спиною веселуна з осиково-морозяним поглядом стояв… Федір. У чорному плащі, білосніжній сорочці, краватці в косу смужку. Дивився кудись убік, на замок чи костел, наче його абсолютно не обходила розмова і не цікавила вона сама. Ніби ніколи він її і не знав. Просто чекав, коли його попутник закінчить свої словесні вправи. А може, це не Федір? Може, хтось, дуже схожий на нього? Бо ж хіба справжній Федір, отой, як казала Димка, чебуристий Лесик-Телесик, веселий, непосидючий, закоханий в неї по самі вуха, міг би так байдуже дивитися вбік, коли вона тут?

– «Але ж колысь»… – Здається, чоловіка дуже розсмішило Данине здивування. – Какие мы, оказывается, осведомленные об этом самом «колысь». Это было давно и неправда. Здесь, моя милочка, отдыхают уже осужденные. А им нич-ч-чего не полагается. Ни-ч-ч-че-го! Грешники должны страдать и голодать. Желательно – и в смоле кипеть. На то они и грешники. Ведь так? Ты же читала Библию? Вы же здесь все такие набожные… Ах, твой герой не грешник! Ну, конечно, раз он твой герой… А может, он и правда еще в чистилище, то бишь, под следствием? Тогда другое дело. Тогда можно и передачку. Но это в ином месте. У нас в городе теперь этих мест хоть пруд пруди. Ух ты, какие глазища! Какое личико! Какие волосы! Да я бы сам посидел в какой-нибудь каталажке, только бы получить что-нибудь с этих ручек. А вы, товарищ Лесик?

Той знизав плечима, запалив цигарку.

– Не в вашем вкусе, что ли?

Лесик… Значить, усе-таки Федір. Але чомусь він не хоче впізнавати її. Вперто дивиться мимо. Ну що ж, на все має бути своя причина. А про яке слідство говорить цей, в однострої? Хіба тато вчинив якийсь злочин, щоб його розслідувати? Йому ж навіть не сказали, за що забирають з дому. Арештували – і все. Дані хочеться випалити все це прямо в білувато-сірі очі з морозяною поволокою. Але вона вичавлює із себе усмішку.

– То, може, пан буде такий ласкавий і допоможе дізнатися, чи є тут мій тато?

– Во первых, не пан, а товарищ. А во вторых… Хм… Ну, конечно же я могу быть ласковым, да еще каким ласковым! Если ты тоже будешь ласкова со мной…

Дану страшенно нудить. Вона вже й сама не знає, від чого. Чи від недоспаної ночі і ранкової трясучки в автобусі, чи від цього хтивого погляду. Але їй треба дізнатися, чи тут її тато. Вона заплющує на мить очі, уявляє себе на сцені, тоді знову розплющує й усміхається.

– Перепрошую, товаришу…

– Ткачев. Валерий Ткачев. А рядом со мной… Впрочем, для тебя это не важно. А как зовут твоего отца?

– Дмитро Ясницький.

– Не слышал… Подожди здесь.

Чоловік пропустив поперед себе Федора і вони зникли у дверях прохідної. Появився Ткачов десь за годину.

– Нетушки такого. А на «нет» и суда нет. Может, мы с тобой вдвоем разделим трапезу? Что там у тебя так вкусно пахнет? Заходи. У меня здесь уютно. Ну чего уставилась? В тюрьме тоже бывает уютно. Здесь же не только камеры с кипящей смолой. Есть и райские кустики.

Він схопив її за лікоть, боляче стиснув, потягнув до себе. Дана різко шарпнулася, відштовхнулася вільною рукою, але вирватися з його залізних пальців не змогла. Вже за муром побачила, як з дверей в’язниці вибігає Федір.

– Товаришу Ткачов! Припиніть! Знайшли час для розваги. Треба починати допит. – І блискавичний погляд на неї. Погляд, що промовляв: утікай.

Дана рвонулася і кинулась на Замкову площу. Ткачов розвів руками і засміявся вслід.

– Беги, беги! Все равно от меня не убежишь! Я в этом городишке все дырки знаю.

Дана пробігла мимо костелу Петра і Павла, завернула до Хрестовоздвиженської церкви. Бігла й оглядалася. Здавалося, що той чоловік може несподівано випірнути з ранкового туману і потягти її назад, до сірих мурів. Перевела дух аж за Братським Мостом, вийшла на вулицю праворуч і раптом завмерла: та ж перед нею театр, колишній міський. Тільки вивіска вже не польською, а російською мовою. І не думала ж іти до нього, а ноги самі привели. Згадала наказ Ніни Певної: «Ти мусиш туди піти. Тебе приймуть. Ти повинна бути на сцені!» Може, і справді спробувати? Зрештою, а що їй втрачати?

Парадні двері зачинені. Службові – з іншого боку. Обійшла будинок ліворуч, вийшла на маленьку вуличку, що збігає від пошти до Стиру. Рішуче відчинила двері. За дерев’яним бар’єром – жінка, мабуть, чергова.

– Вам до кого?

– Я раніш працювала у театрі…

– Тут?

– Ні-ні, не тут, не в польському, а в українському, у Миколи Певного.

– А, є тут кілька ваших акторів. І художника вашого прийняли, кажуть, гарно малює декорації.

– Юрій Миць? Так, він дуже талановитий. Ви б не покликали його?

– Навіщо він тобі?

– Поговорити… Він же мене знає, може підтвердити…

– А що тобі дасть та балачка? Художник-декоратор тут нічого не вирішує. А ти, як я здогадуюсь, на роботу хочеш? Тоді