Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Російська армія відступила звечора. Пішла і забрала з собою дощі, що плакали та хлюпали майже до середини спасника[73]. Всю ніч над Туричами стояла незвична, ще по- літньому тепла і водночас тривожна тиша. Ніхто не знав, чим вона закінчиться – найімовірніше, думали, новими вибухами та стріляниною. А на світанку тишу розітнула пісня.

Це було так несподівано, що оторопілі люди вискакували у двори хто в чому спав. Припадали до воріт, виходили за ворота, прислухалися, шукали очима тих, хто співає. Не могли збагнути, що відбувається. Знали, що царські вояки вчора відступили, отже, мають прийти австрійські, їхні супротивники. Чекали тієї з’яви чужаків зі страхом. І раптом – українська пісня. Звідки? Як? Що це за дивина така?

Та й ніколи ще в селі не чули такої пісні. А невеликий загін з десятків двох вояків, що браво примаршував від битої дороги за селом до середини головної Туричівської вулиці, вже переходив на іншу.

Хтось із вранішніх слухачів витирав сльози на очах. А хтось хутко втікав до хати, перелякано гримаючи дверима і брязкаючи у сінях засувами. Бо хто ж його знає, чим скінчаться ці несподівані співи. Та за таке ще зовсім недавно і в Сибір можна було загриміти.

Так у Туричах появилися українські січові стрільці. Вони відрізнялися від австрійців, з якими разом вступили у село, не тільки одностроями і мовою, але й неочікувано шанобливим ставленням до селян – як до рівних і рідних. От ніби вчені сини приїхали до неграмотних батьків на гостину. А вже наступного дня молоді вояки-співаки почали збирати толоку, переконували мешканців Туричів, що селянські діти обов’язково повинні вчитися, а для цього в селі має бути своя, українська, школа.

Ой, не всі туричівці побігли на ту толоку з вискоком. Ой, не всі. Неграмотне село, в якому хіба десятків два-три людей ходили колись до церковно-приходської школи, та й то всього рік чи два, тільки плечима знизувало: а нащо нам та наука? Хіба в того, хто до школи ходив, бульба краще родить чи льон синіше цвіте? Все від погоди. А погоду не школа встановляє, а Бог посилає.

Мабуть, у звичний мирний час таких людей ніхто й не змусив би докластися до будівництва школи. Але час був воєнний, слово людей у військових одностроях, хоч і сказане не в наказовій формі, сприймалося як наказ. Та й матеріалами – деревом, цеглою, черепицею – забезпечили молоді військовики. Тож постала вона за нечувано короткий час – всього за місяць. Всередині вересня стрілецький загін помаршував далі, вочевидь, з тією ж самою місією, бо за час їхніх походів тільки на Волині з’явилося більше ста січових шкіл. В Туричах залишилися австрійці, а при школі тільки один вояк із січового роя (так дивно називали той невеликий військовий підрозділ самі стрільці) – щоб учити школярів. Бо що є школа без учителя? Просто стіни і дах.

Залишили його тимчасово, бо не могли знайти жодного українського вчителя. Казали, у Володимирі вже організовано підготовчі курси, на яких підучують учителів для січових шкіл. Але ж їх ще треба підготувати і випустити. А пан Михайло, виявляється, закінчив свого часу гімназію, навчався у Варшавському політехнічному інституті, з першого дня на війні, побував у полоні, пройшов вишкіл у товаристві «Сокіл», а тоді потрапив до легіону «Січові стрільці».

До цього військового формування просилося понад 28 тисяч молодих інтелігентів, але цісарське командування австро-угорської армії, яке не дуже схвально сприйняло ідею такого військового підрозділу, дозволило тільки двом з половиною тисячам з них. Січові стрільці не тільки воювали, але й займалися просвітництвом, організовували й відкривали українські школи на зросійщених землях Західної України, забезпечували їх підручниками.

Учнями в Туричах тоді стали не тільки діти. Дехто і з дорослих також з цікавістю заходив до класу, брав до рук книжки, написані українською мовою, і слухав молодого пана учителя, який так і ходив на уроки у військовому однострої. Переважали серед дорослого учнівства дівчата. І неспроста. Молодий учитель був не тільки вродливий, він ще й мав у собі якийсь особливий чар, тож вони й закрутилися навколо нього, як бджоли біля квітки. Він усім посміхався, але до жодної не виявляв особливих знаків уваги. І скоро стало зрозуміло чому.

Десь за тижнів два після початку навчання до села приїхала молода панянка. Учитель їздив зустрічати її аж до міста. Привіз на бричці, запряженій вороним конем, позиченим у когось з офіцерів. Бойовий кінь явно не звик до упряжі, гонорово вигинав довгу лискучу шию, незадоволено фиркав, іржав, хвицав ногами, бив копитами. Але вчитель, мабуть, дуже вже хотів вразити дівчину і привезти її до школи з форсом – як королеву.

В селі так і не змогли визначити з вигляду її соціальний статус. Одягнена, як і має бути одягнена вчителька, – скромно і зі смаком: довга зелена спідниця, приталена