Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Того ж дня одну з арештанток забрали з камери. Можливо, її відпустили додому, а може, перевели в інше місце – ніхто нічого не пояснював. Дані дісталися звільнені нари. А за кілька днів їй принесли передачу – полотняну торбину з харчами.

– Від кого? – здивувалася Дана.

– Од матки твеї.

Дана обімліла: невже мама із Турич приїхала? Але звідки вона дізналася? Запитала, чи можна побачити маму. Ні, сказали, не можна. Вона вилізла на верхні нари, потягнулася до маленького віконечка, розташованого майже під стелею келії. Перед в’язницею стояла жінка. Та сама… Цього разу в темній накидці і такому ж капелюшку. Стояла і водила поглядом по сірих мурах, по вікнах, ніби когось шукала. Дана відсахнулася, вона не знала: проклинати їй цю незнайомку чи жаліти. Розуміла, що її ув’язнення якимось чином пов’язане з цієї жінкою. Але як? Навіщо ця з вигляду інтелігентна пані розіграла таку виставу? Що чи хто змусив її це зробити? І звідки у неї світлини, які Дані показував слідчий?

За тиждень жінка прийшла знову. Дана хотіла відмовитися від передачі, але Люба запротестувала.

– Я тут на шкелетину перетворююсь, з голоду вмираю, а вона від харчів відмовляється! Не хочеш їсти – не їж. А я хочу! Ще й як хочу!

Люба – з-під Млинова. У нього типова для маленьких містечок доля, що склалася після входження Волині до Другої Речі Посполитої. На відміну від Луцька, що став воєводським центром і відповідно почав розвиватися і набувати обрисів цивілізованого польського міста, такі містечка не тільки полонізувалися, але й економічно занепадали, біднішали. Зубожіння спонукало людей на відчайдушні спроби змусити владу зглянутися над їхніми бідами.

Люба – найстарша у багатодітній сім’ї, з чотирнадцяти років працювала на миловарні. Щоранку – пішаком вісім кілометрів від села до Млинова і щовечора – стільки ж назад. А платня – курям на сміх. Коли молодь, шість десятків хлопців і дівчат з маленьких підприємств – миловарні, олійниці, пекарні – організувала ходу від містечка до села Берегів, Люба йшла однією з перших. Двадцять троє протестувальників потрапили після того до в’язниць, у камери для політичних. Серед них і Люба. Ніхто жодного разу не провідав її. Мабуть, бідній родині не було як приїхати і не було що принести. Тож вузлики з харчами, які Дана їй віддавала, допомогли Любі вижити.

А наприкінці літа вони розлучилися. Любу звільнили, а Дану перевели до Дубна. Перевели й ніби забули. Не викликали на допити, нічого не пропонували, але й не відпускали.

Дану арештували в Речі Посполитій, а звільнили вже в Радянському Союзі. Вересень 1939-го знову змінив кордони етнічних земель – той, що відділяв Волинь від радянської України, зник, зате проліг інший, по річці Буг, – між Волинню та Польщею, яка тепер стала для волинян зарубіжною державою. Змінився і Луцьк. У міському саду знесли пам’ятник Пілсудському, на вулицях, вже вкотре перейменованих, не стало польських написів – їх замінили російські.

Дана пішла на колишню квартиру. Тітка Ганна тільки руками розвела: авжеж, Устинка ще недавно, зовсім недавно, була тут, приїхала до Луцька на початку вересня, як завше після канікул, готувалася до відкриття десятого сезону, казала, що воно буде якесь особливе, бо ж то ювілей, але все так несподівано змінилося, так раптово, прийшла нова влада і закрила театр, сказала, що він якийсь не такий, – шкідливий, занепадницький, націоналістичний. Багато відомих людей виїхали до Варшави, з ними і дехто з акторів. Частина їх залишилася і сподівається потрапити до нового театру, який совєти скоро відкриють – йому обіцяють передати приміщення колишнього міського, польського. Але Устинка не вірить, що її туди візьмуть, повернулася до батьків, сказала, що з неї досить сцени – може, піде вчителькою до школи, бо ж тепер уже будуть українські школи, а може, й щось інше вибере.

Дана не могла повірити: як то так? Та ж то був український театр! Він вистояв за Польщі, а тепер, коли Луцьк став українським, його заборонили? А де ж Ніна і Микола Певні – також виїхали? Устинчина тітка того не знала. Вона не дуже вчащала в театр і знала про нього тільки зі слів Устинки.

Певні були ще вдома. Такими Дана їх ніколи не бачила: притихлі, як настрашені діти, розгублені, пригнічені. Микола мовчки перекладає книжки з поличок на стіл, зв’язує їх у стоси, Ніна звільняє шафу від одягу. Побачила Дану, аж засяяла, обняла, притиснула до грудей.

– Дівчинко моя! Як я рада, що ти повернулася! А ми от… збираємося…

Пояснила: брат Миколи Петро виїхав до Варшави. Зіночка його залишилася у Луцьку, але – Божечку ж мій! – чи виживе. Коли чоловіка арештували, вона, бідна, так стривожилася, що напівроздягнена бігла через усе місто, щоб повідомити про це Миколу. Тяжке нервове потрясіння плюс застуда – от і мучиться тепер бідолашна. І Богданчик їхній, Нінин хрещеник, тут – у Зіниних батьків, у Миців. Петро дуже переживав, що їде без дружини і сина, але залишатися ніяк не міг. Кликав і Миколу та Ніну, казав, що від радянської влади їм нічого доброго чекати не варто. Але Микола сказав: «Ми ж українські артисти. Чого нам боятися?». О, вони так переживали за театр, так переживали! Ніяк не могли змиритися з думкою, що його вже не буде, все сподівалися, що це якесь дике непорозуміння з його закриттям, скоро все владнається, їх перепросять і запросять назад – на носі ж відкриття десятого сезону.

Не перепросили. Не запросили. Тепер стало очевидним, що Петро мав рацію. Недавно велику групу місцевої інтелігенції – громадських діячів, викладачів української гімназії – арештували, повантажили у товарняк і відправили в невідомому напрямку. Серед них – колишня сенаторка Олена Левчанівська. Її донька Ірина всі кабінети оббігала, щоб дізнатися хоча б, куди повезли маму. Але ніхто їй нічого так і