Діти капітана Гранта - Жюль Верн

капітана Гранта так, ніби яхта йшла по нього у точно вказаний порт. Навіть приготували каюту для нього і койки для двох його товаришів. Мері Грант власноруч облаштовувала батькову каюту. Містер Олбінет поступився каютою, а сам перебрався до місіс Олбінет. Каюта, призначена для капітана Гранта, розташовувалася поряд із уславленою каютою № 6, замовленою Жаком Паганелем на пароплаві «Шотландія». Учений-географ замкнувся в ній і майже не потикав носа на палубу. Від світання до смерку він пітнів над науковою працею з помпезною назвою «Надзвичайні враження географа в аргентинській пампі». Подеколи до пасажирів яхти долинали схвильовані декламування найбільш значущих місць у праці. І не раз захоплений учений зраджував музі історії Кліо, звертаючись до музи аттічних поем Калліопи. Паганель визнавав, що цнотливі Аполлонові дочки охоче покидають його заради вершини Парнасу або Гелікону.[56]

Леді Гелена висловила йому своє захоплення, а майор привітав ученого з цими міфологічними гостями.

– Остерігайтеся, любий Паганелю, своєї неуважності, – кепкував майор. – Якщо часом вам заманеться опанувати австралійську мову, не здумайте її вивчати за китайською граматикою.

Словом, усе було гаразд. Лорд і леді Гленарван з цікавістю спостерігали за Джоном Манглсом і Мері Грант. І оскільки молодих людей не було за що гудити, то вони вдавали, що нічого не помічають.

– Цікаво, що сказав би капітан Грант? – запитав якось Гленарван у дружини.

– Він сказав би, що Джон цілком гідний Мері, любий Едуарде, і мав би рацію, – відповіла Гелена.

На шостий день подорожі, а саме 16 листопада, подули сильні західні вітри. Вони є вельми сприятливими для суден, що огинають південний берег Африки. З напнутими вітрилами «Дункан» під фоком, контр-бізанню, марселем, брамселем, ліселями[57], верхніми вітрилами і стакселями помчав уперед, тримаючись лівим галсом, так швидко, що гвинт ледве встигав торкатися хвиль. Складалося враження, що «Дункан» мчить за призом на перегонах Темзинського Королівського яхт-клубу.

Наступного дня наші мандрівники помітили, що поверхня океану встелена величезними водоростями, наче гігантський, порослий травами ставок. Здавалося, то було Саргасове море, вкрите уламками дерев і рослин, які хвилі океану доправляють із сусідніх материків. Складалося враження, що «Дункан» ковзав по величезній рівнині, яку Паганель порівняв із пампою. Рух яхти дещо сповільнився.

А за добу раптом пролунав вигук вахтового матроса.

– Земля! – крикнув він.

– З якого боку? – запитав Том Остін, що саме вахтував.

– З навітряного! – відповів матрос.

При цій хвилюючій звістці палуба яхти притьмом наповнилася людьми. З люка вигулькнула підзорна труба, а за нею – сам Жак Паганель.

Учений направив трубу в указаному напрямку, але не побачив там нічого, що б скидалося на землю.

– Погляньте на хмари, – порадив йому Джон Манглс.

– І справді, – вигукнув Паганель, – вимальовується щось подібне на кручі.

– Це і є Трістан-да-Кунья, – оголосив Джон Манглс.

– У такому разі, покладаючись на свою пам’ять, маю оповістити, – провадив учений, – що ми перебуваємо за 80 миль від острова, адже вершина Трістан, заввишки 7 000 футів, здіймається над горизонтом саме на цій відстані.

– Цілком правильно, – підтвердив капітан Манглс.

За декілька годин на горизонті чітко окреслилася група високих скелястих островів. Конічна вершина виступала на небесній блакиті темним силуетом, осяяна променями сонця на сході.

Незабаром перед мандрівниками постав і головний острів, що становив вершину трикутника.

Трістан-да-Кунья лежить під 37°8’ південної широти і 10°44’ західної довготи за Гринвічем. За 18 миль від нього на північний захід простягається острів Неприступний, а за 10 миль на південний схід – острів Найтінгейл, що замикає цей маленький покинутий в Атлантичному океані архіпелаг. У полудень яхта оминула дві характерні місцеві пам’ятки, які є дороговказами для моряків: скелю на острові Неприступний, що скидається на судно зі зламаним вітрилом, та два острівці північніше острова Найтінгейл, що нагадують руїни невеликої фортеці. О третій годині по полудні «Дункан» увійшов до бухти Фалмут острова Трістан-да-Кунья, захищеної від західних вітрів горою Гельп. Там на якорі дрімали кілька китоловних суден.

Відкриті гавані вельми небезпечні для суден при північному і північно-західному вітрах, тож Джон Манглс заходився шукати надійне місце для стоянки «Дункана». Саме в цій бухті в 1829 році затонув англійський бриг «Джулія» з командою і вантажем. «Дункан» кинув якір за півмилі від берега.

Команда і пасажирки притьмом сіли у спущену велику шлюпку і незабаром висадилися на берег, покритий дрібним чорним піском, – залишками вивітреного перепаленого вапняку.

Столицею архіпелагу Трістан-да-Кунья є невелике селище, розташоване в глибині бухти поблизу широкого гомінливого струмка. У селищі налічується з півсотні дуже охайних будиночків, розташованих за останнім словом англійського містобудування, себто з геометричною точністю. За мініатюрним містечком на півтори тисячі гектарів розстилається рівнина, облямована високим насипом застиглої лави. Над рівниною здіймається конічна гора заввишки 7 000 футів.

Гленарвана прийняв губернатор англійської колонії. На жаль, губернатор не чув про Гаррі Гранта і «Британію». Острови Трістан-да-Кунья лежать осторонь курсу суден, тому сюди рідко хто навідується. З 1821 року, коли англійське судно «Блендон-Голл» розбилося об скелі острова Неприступний, тут зазнали аварій лише два судна: «Прілюге» у 1845 році і трищогловий американський корабель «Філадельфія» у 1857 році. Цими трьома катастрофами обмежувалася сумна місцева статистика корабельних катастроф.

Гленарван і не сподівався почути інше від губернатора, адже запитав лише для остаточного заспокоєння сумління. З тих самих міркувань він наказав обігнути острів на шлюпках. Утім, то було нескладно, адже на цьому острові не помістився б ані Лондон, ані Париж, навіть якби його розміри були втричі більші. Окружність острова не перевищувала сімнадцяти миль.

Тимчасом пасажири «Дункана» оглядали селище й околиці. Населення Трістан-да-Кунья становить з півтори сотні людей – самі англійці й американці, одружені з негритянками і капськими готтентотками.[58]

Наші мандрівники були вельми щасливі нарешті відчути твердий ґрунт під ногами, тож пройшли аж до єдиної на острові окультуреної долини, решту ж простору вкривала застигла лава. Пустельний і неродючий острів населяють лише сотні тисяч величезних альбатросів і вайлуватих пінгвінів.

Оглянувши скелі вулканічного походження, мандрівники знову спустилися в долину, де жебоніли швидкі струмки, живлені талими снігами з гірських вершин. Пейзаж пожвавили зелені кущі, на яких пурхали зграйки пташок.

На зеленому соковитому вигоні стояло самотою двадцятифутове дерево родини ріжкових. Гігантське туссе, рослина з деревоподібним стеблом, ацена з колючим насінням, могутні ломарії з волокнистими в’юнкими стеблами, багаторічні чагарникові рослини, дурманні ануерії, бальзамний мох, дика селера, папороті – нечисленна, проте розкішна флора острова. Відчувалося, що на цьому благословенному острові панує вічна весна. Паганель палко переконував, що це і є уславлений острів Оґігія, оспіваний Фенелоном[59], і запропонував леді