Червоне і чорне - Стендаль
«Справді, — казав він сам до себе, — якби навіть повернулось знов суворе управління імператора Наполеона, мені нема чого закинути, я не вчинив найменшого шахрайства. Єдине, що я дозволяв собі, — це закривати очі; але в моєму столі знайдуться солідні документи, які мене виправдають.
Пані де Реналь злякалась, побачивши холодну лють чоловіка, що знову викликала в ній фатальну думку про вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася віч-на-віч з чоловіком. Марно умовляла вона його протягом кількох годин — новий анонімний лист зміцнив його рішення. Кінець кінцем вона все-таки добилась того, що його мужній намір — дати ляпаса панові Вально — перейшов у не менш мужнє вирішення — запропонувати Жюльєнові шістсот франків, щоб сплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи той день, коли йому спало на думку взяти гувернера, забув про анонімний лист.
Його трохи втішала думка, яку він приховав від жінки: спритно використовуючи романтичні ідеї юнака, він сподівався умовити його відхилити пропозицію Вально і за меншу суму.
Значно важче було пані де Реналь довести Жюльєнові, що, жертвуючи заради інтересів її чоловіка місцем у вісімсот франків, яке йому прилюдно пропонував директор притулку, він, не соромлячись, може прийняти ці гроші.
— Та я ж ні на хвилину не мав на думці прийняти ту пропозицію, — повторював Жюльєн. — Ви мене привчили до справжнього порядного життя, я не міг би знести грубості тих людей.
Але жорстока необхідність залізною рукою зломила волю Жюльєна. Він втішав свої гордощі тим, що приймає ці гроші від вер'єрського мера тільки в борг і навіть дасть розписку з зобов'язанням сплатити всю суму з процентами протягом п'яти років.
В пані де Реналь і досі було заховано кілька тисяч франків у печері в горах.
Вона запропонувала їх йому, з трепетом чекаючи, що він відмовиться і тільки розгнівається на неї.
— Невже ви хочете, — сказав Жюльєн, — щоб спогади про наше кохання зробились для мене огидними?
Нарешті Жюльєн покинув Вер'єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жюльєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жюльєн попросив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п'ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.
Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер'єра, де він залишив стільки кохання, він уже ні про що більше не думав і тільки уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.
Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпним, бо між її теперішнім станом і страшним горем, що чекало її попереду, було ще це останнє побачення з Жюльєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жюльєн прийшов до неї.
З цієї хвилини вона могла думати тільки про одне: «Я бачу його востаннє». Вона не відповідала на пестощі свого друга і була мов напівтруп, у якому ледве жевріє життя. Коли вона силувала себе сказати йому, що кохає його, це звучало так вимушено, що можна було подумати протилежне. Ніщо не могло відігнати від неї страшної думки про вічну розлуку. Жюльєн, 8 його недовірливістю, подумав був, що його вже забули. Але коли він висловив свою образу з цього приводу, вона не відповіла ні слова, тільки по щоках її покотились великі сльози, і рука її конвульсивно стиснула його руку.
— Та, боже мій, як же ви хочете, щоб я вам вірив, — казав Жюльєн у відповідь на скупі запевнення своєї коханої, — ви, мабуть, виявили б у сто разів більше щирої приязні до пані Дервіль чи просто до якоїсь знайомої.
Закам'яніла пані де Реналь не знала, що відповісти.
— Горе моє нестерпне… Одна надія — смерть… Я почуваю, як серце моє холоне…
Такі були найдовші відповіді, яких він міг добитись.
Коли почало розвиднятись і йому час було йти, сльози пані де Реналь зовсім висохли. Вона мовчки дивилась, як він прив’язує до вікна вірьовку з вузлами, і не відповідала на поцілунки Жюльєна. Марно казав він їй:
— Ось ми й дійшли того стану, якого ви бажали. Тепер ви житимете з спокійним сумлінням. Вам уже не ввижатиметься близька смерть дітей при найменшому їхньому захворюванні.
— Дуже шкода, що ви не можете поцілувати Станіслава, — сказала вона холодно.
Кінець кінцем Жюльєн так і пішов, глибоко вражений мертвотними обіймами цього живого трупа, і на протязі кількох льє не міг думати ні про що інше. Серце його краялось, і до перевалу, доки видно було дзвіницю вер'єрської церкви, він часто оглядався на ходу.
XXIV, ВЕЛИКЕ МІСТО
Який галас! Скільки заклопотаних людей! Скільки думок про майбутнє роїться в голові двадцятилітнього юнака! Як все це відвертав від кохання!
Барнав
Нарешті далеко попереду, на горі, він помітив чорні стіни — це була безансонська фортеця. «Яка була б величезна різниця, — сказав він собі, зітхнувши, — якби я з'явився в цю благородну фортецю як підпоручик одного з полків, залишених тут для оборони міста».
Безансон не тільки одне з найкрасивіших міст Франції, в ньому можна зустріти багато благородних і розумних людей. Але Жюльєн був усього-на-всього селянським парубком і не мав ніякої змоги познайомитися з видатними людьми.
Він узяв у Фуке простий костюм і в такому одязі перейшов через підйомні мости. Начитавшись про облогу тисяча шістсот сімдесят четвертого року, він захотів, перш ніж поховати себе в семінарії, оглянути кріпосні укріплення. Кілька разів його трохи не арештували вартові; він пробирався в такі місця, куди військова влада нікого не допускає, щоб мати змогу продавати щорічно на дванадцять чи п'ятнадцять тисяч франків сіна.
Високі стіни, глибокі рови, грізні гармати протягом кількох годин захоплювали всю його увагу. Та ось, проходячи бульваром, він побачив перед собою велику
