Червоне і чорне - Стендаль

На другий день після того, як Жульєн приїхав у Вер'єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

— Не питаю у вас нічого, — сказав він, — прошу вас, а в разі потреби й наказую вам — нічого не говорити мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до Безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер'єр принаймні цілий рік.

Жюльєн не відповідав, він обмірковував, чи не повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан, — адже той, зрештою, йому не батько.

— Завтра в цей самий час я матиму честь з'явитись до вас іще раз, — сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати цього юнака, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жюльєн стояв, не кажучи й слова.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що говорив з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер'єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що ж, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жюльєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер'єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалась, що розлука, хоч би тимчасова, тепер неминуча. «Далеко від мене Жюльєн знов порине в свої честолюбні мрії, і це так природно для людини., яка не має ні гроша. А я! Боже великий! Я така багата — і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він. 0, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити, — ї, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Це було так легко зробити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм безумним любовним фантазіям. А тепер все пропало».

Жюльєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від'їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

— Нам потрібна твердість, друже мій. — Вона відрізала для нього на пам'ять пасмо свого волосся. — Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей… Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях в мене вистачить мужності подбати про своє добре ім'я.

Жюльєн чекав вибуху одчаю. Ці прості прощальні слова глибоко зворушили його.

— Ні, я не хочу так з вами прощатись! Я поїду — вони всі цього хочуть, та й ви самі хочете! Але через три дні я повернуся до вас вночі.

Все раптом змінилося для пані де Реналь. Значить, Жюльєн справді кохає її, коли йому самому спало на думку побачити її ще раз! Всі її жахливі страждання розвіялись, і її охопила така буйна радість, яку вона рідко відчувала в житті. Все тепер стало легким для неї. Певність, що вона ще раз побачить свого коханого, робила ці останні хвилини не такими болісними. З тієї миті обличчя й поводження пані де Реналь сповнились якогось особливого благородства, твердості й надзвичайної гідності.

Скоро повернувся пан де Реналь. Він був у нестямі. І тут він нарешті заговорив з жінкою про анонімний лист, одержаний два місяці тому.

— Я понесу цей лист у казино, покажу всім, хай всі побачать, що його написав цей негідник Вально. Я його витяг із злиднів і зробив одним з найбагатших людей у Вер'єрі. Я присоромлю його прилюдно, а потім битимуся з ним. Ні, це вже занадто.

«І я можу овдовіти, боже великий!» — подумала пані де Реналь. Але в ту саму мить вона сказала собі: «Якщо я не перешкоджу цій дуелі, — а я це, звичайно, можу зробити, — я буду вбивцею свого чоловіка».

Ніколи вона так уміло не лестила його чванливості. Не минуло й двох годин, як вона зуміла переконати його, — за допомогою його ж власних доказів, — що треба зараз виявляти до Вально особливу приязнь і навіть знов узяти до себе в дім Елізу. Пані де Реналь треба було багато мужності, щоб наважитись знов бачити цю дівчину, причину всіх її нещасть — Але таку думку подав їй Жюльєн.

Нарешті, після того як його кілька разів наводили на правильну путь, пан де Реналь сам прийшов до думки; дуже неприємної з матеріального погляду, що найгірше для нього буде, коли Жюльєн саме тепер, у розпалі зловорожих пліток і пересудів у Вер'єрі залишиться в місті й стане гувернером дітей пана Вально. Цілком очевидно, що в інтересах Жюльєна — прийняти пропозицію директора притулку для жебраків. Навпаки, для торжества пана де Реналя багато важить, щоб Жюльєн покинув Вер'єр і вступив до безансонської або до діжонської семінарії. Але як його умовити виїхати, і потім — на які кошти він там житиме?

Передбачаючи неминучість грошової жертви, пан де Реналь побивався більше, ніж його дружина. Вона після цієї розмови з чоловіком була в такому стані, як мужня людина, що вирішила вкоротити собі віку й прийняла смертельну дозу страмонію: вона ще живе, але, так би мовити, лише по інерції, і ніщо в світі її вже не цікавить. Так Людовік XIV, умираючи, сказав: «Коли я був королем…» Чудові слова!

На другий день рано-вранці пан де Реналь одержав анонімного листа. На цей раз лист був написаний у найобразливіших виразах. У кожному рядку найгрубішими словами говорилося