Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
3
У хаті пахло ячмінною кавою, тато порядкував коло плити. Я спакував наші речі, сказав татові, щоб не хвилювався, бо мене якийсь час не буде. Він кивнув.
— Я й так дивуюся, що ти засидівся. — Потім попорпався в запічку, витяг вузлика, розв’язав, вийняв дві золоті обручки й дав мені. — То наші з мамою. Візьми. Може, будеш нарешті ся женив. То, як знайшов, нє?
Я обняв його, і ми з Рітою пішли в невідоме.
У Кисіля в казино було порожньо, колишня позолота раптом змарніла і зблякла. Столи були понакривані полотнами, всі меблі теж. Кисіль повів нас до свого кабінету, розгорнув переді мною карту і показав те місце, де Ґредлів упіймали, і де Ірма могла перейти кордон.
— Вони приїхали потягом до Самбора, потім рушили на Хирів, де й заночували. Наші агенти їх там загубили. А засікли їх прикордонники вже в околицях Ліська. Так що пошук треба починати звідти й далі в Сяноку. Нам пора. Твій механік уже чекає.
— Яким чином я передам вам звістку?
— Пиши на адресу «Краківських Вістей». Якщо її знайдете, подаси оголошення. — Він підсунув мені картку паперу, на якій писалося: «Продається вілла «Офелія» з садом, ставком і грецькими скульптурами». — До цього додаєш адресу, де вас шукати. А я тобі повідомлю, як діяти далі.
Я отерп. Ліщинський теж імені казав залишати для нього вістку у цій газеті. Хто ж він? Агент Кисіля? І водночас НКВС?
Перед самим летовищем нас чекав не лише Кулюс, а й людина від генерала — типовий таємний агент в чорній шкірянці. Він пояснив, що на летовищі переконані, буцім я буду випробовувати полагоджений літак. У кабіні має бути лише нас двоє з механіком.
— А як же вона? — запитав я.
— Вона прийшла побажати вам щасливого лету. Нормальна річ, — він вийняв з-під куртки куцого букетика і вручив Ріті. — Ваша злітна смуга починається там, — він показав на сам край летовища, де виднілися дерева. — Нехай вона йде туди й чекає. Коли ви підкотите до он того ангару, вона зайде з протилежного від вас боку, ніби прощаючись. Звідси її не буде видно. Тоді ви її підберете і відразу злітайте. Не виключено, що по вас будуть стріляти.
— А без стрілянини ніяк не можна?
— Ми й так зробили все, що в наших силах. Це ж армія. Вони нам не підкоряються.
— Вони вас тільки бояться?
Він усміхнувся.
— Бояться. І ненавидять. Я теж буду стріляти. Але не попадаючи. Спробую їх відволікти. Ось ваші німецькі документи.
Ми пішли до літака. Ріта з квітами в руках, не поспішаючи, вдавала, що прогулюється вздовж смуги. Кулюс прогрів мотор, і ми рушили. Біля ангару я розвернув літака. Ріта підбігла і заскочила в кабіну. Мотор заревів, і літак почав розгін. Коли я злетів, пролунали постріли з пістолетів і карабінів. Зо дві кули пробили обшивку у дні, але нікого з нас не зачепили.
Пізніше польська підпільна преса подала таку новину: «W dniu 6 grudnia 1939 roku, w dzien sw. Mikolaja, nad Przemyslem w samo poludnie, przy pifknej slonecznej pogodzie, pojawil sie samolot z polskimi znakami — bialo-czerwonymi szachownicami na skrzydlach. Byl to polski samolot wojskowy typu PZL-23 «KARAS». Samolot zatoczyl dwa kola nad miastem, a nastçpnie spokojnie polecial doling Sanu w kierunku poludniowym w stronç Karpat. Trudno dzisiaj opisac przezycia і radosc oraz znaczenie jakie ten epizod mial dla mieszkancôw Przemysla. Natomiast krasnoarmiejcy rozpoczçli strzelaninç do samolotu, wszystkim czym dysponowali, a przewaznie z naganôw.
Po kilku tygodniach sprawa siç wyjasniïa. We Lwowie na lotnisku wojskowym w Sknilowie pozostalo kilka samolotôw, ktôre ulegly uszkodzeniom podczas dzialan wojennych. Dwôch mechanikôw lotniczych z 6 Pulku Lotniczego podjçlo siç naprawy samolotôw. Jeden z samolotôw, a mianowicie « Karas», zostal w grudniu naprawiony і polecial na lot prôbny z polska obsluga. Nie majac map, lotnicy polecieli na zachôd, a nad Przemyslem skierowali siç na poludnie і lecac wzdluz rzeki San polecieli w kierunku granicy z Wçgrami. Со siç stalo z samolotem і zaloga trudno dzisiaj ustalic — najprawdopodobniej dolecieli і wyladowali na Wçgrzech»[89].
Над Перемишлем нам дісталося більше, кулі пробили корпус літака в кількох місцях. Пролетівши над Сяном, я звернув на південь, бо карту ми таки мали, і посадив літака на засніженій полонині недалеко від Сянока на німецькому боці. 1 от тільки тоді я довідався жахливу річ: Ріта була поранена. Куля, влетівши зісподу, пробила їй правий бік. А вона нічого нікому не сказала, тільки йойкнула, і я чув той йойк, але думав, під страху, що по нас стріляють.
— Я боялася казати, — шептала вона, коли ми її винесли з літака і поклали на шмат брезенту. — Боялася, що тебе буду відволікати.
Кулюс стояв блідий і не знав, що робити.
— Понесемо тебе в село, — сказав я. — Там хтось допоможе.
— Я не хочу вмирати, — шептала вона. — Тепер... тепер, коли ми...
Ми підібрали наплічники, тоді взялися з обох кінців за брезент
і понесли. За соснами виднілося село.
— Шеф, — сказав Кулюс, коли ми опинилися біля першої дерев’яної хати, — вона вимкнулася.
Я озирнувся, Ріта лежала, відкинувши голову набік, позад нас червоніли краплі крові — більші й менші. Ми опустили її на траву, вкриту інеєм, і я побіг від хати до хати, питаючи за лікарем. У селі лікаря не було, але мені пофортунило, бо в одній хаті зостався ще з літа лікар з родиною, який приїхав сюди на відпочинок зі Станіславова. Тепер волів сидіти тут, аніж вертатися до червоного раю. Хата його стояла в самій соснині, так що нам не довелося нести Ріту через ціле село. Вона була непритомна, але жива.
— Куля всередині, — сказав лікар, оглянувши її. — Для того щоб її витягти, я б мусив оперувати. Але не маю наркозу. Треба її прив’язати до лави. Я попробую добути кулю, а якщо вона прокинеться, дружина віллє в
