Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

дозволяв його слабкий мотор. Наступного дня, другого вересня, я вже брав участь в атаці на німецькі танки й потяги, але наші летунські сили не порівняти було з німецькими. З восьми бомбардувальників на базу повернулося чотири. Два підбили, а два через ушкодження мусили сісти в околицях Радомська. Третього вересня, коли ми разом з іншими ескадрами знову бомбардували ворожі танки, нас атакували «мессершмітти», і ми втратили ще два літаки, мій літак теж був підбитий, але мені вдалося дотягти його до бази. Більше я не літав, бо не було на чому.

Тато дувся на мене, що я пішов воювати з німцями. «Німці нам нічого поганого не зробили й не зроблять, — казав він, — не було чого туди пхатися. А тепер, як хтось на тебе донесе, то будеш мав клопіт, що ти на них бомби скидав». Я пообіцяв, що більше цього не робитиму, бо й так моє літання урвалося, хоча Кулюс переконував мене у протилежному — він намагався ще полагодити наш літак. Та не було часу на полагодження, треба було гнати на барикади й тримати оборону. Тато мою летунську форму спалив на городі, пояснюючи, що вона мені лише зашкодить. Мабуть, мав рацію. Бо, коли польська армія почала здаватися руским, я спокійно відійшов набік і вдавав цивіля.

У перші ж дні більшовицької окупації тлуми народу потекли на той бік Сяну, де порядкували німці. Більшість людей, відходячи, ні з ким не прощалися, щоб не зрадити своїх намірів, хтозна, як до цього могла поставитися нова влада. Кордон ще не був упорядкований, совєти не знали і терену, і можна було проскочити без особливих перешкод. У першу чергу пішли туди всі, хто брав участь у політичному житті, колишні військові української армії, багато митців, акторів, за ними стали вислизати й українські урядовці, які ще мали крихку надію, що совєтська влада принесе українцям полегкість, але дуже скоро переконалися, що полегкість полягала у мандрівці в Казахстан або до Сибіру. Багатії й дідичі, власники маєтків хутенько спродували все іншим втікачам — з німецького боку, переважно євреям. Паніка охоплювала все ширші верстви, а тим часом більшовики вкорінювали свою владу і розчищали для себе вигідні умови життя. Натомість до Львова прибуло багато біженців з Польщі та нових жителів зі Сходу.

Ми там, на околиці, їхнього приходу не відчували, «визволителів» мало цікавили старі одноповерхові хати, і була надія пересидіти, хоч я й подумував про те, аби все ж ушиватися на Захід. Особливо, як побачив Ліщинського з наплічником, вбраного по-ловецькому з вудочкою.

— Це для маскування, — пояснив він, киваючи на вудочку. — Моя дружина вирішила з дітьми лишитися, їй шкода помешкання і меблів. Але я думаю, життя дорожче, а все решта набувне. А ви що?

— Думаю про те саме.

— Ну, то наздоганяйте мене. В Кракові в редакції «Краківських Вістей» я вам залишу вістку, де мене шукати. Слухайте, сидів я вчора в кнайпі Мусяловича, коли раптом заходить москаль військовий і до буфету. Та й показує, щоб йому налити. Але не чого-небудь, а шпірітусу. В буфетника руки тремтять, але наливає тих тридцять грамів і подає канапку. А той відсунув убік келишок і показує на склянку. Буфетник склянку налив. Москаль випив, до канапки не торкнувся і показує, щоби йому ще налили. Випив другу, закусив канапкою та пішов. А я не втерпів та й за ним, бо дуже хотілося побачити, де ж той москаль на вулиці впаде. Йшов за ним кілька кварталів, а потім плюнув та й назад повернув. А та худоба так і не впала! Уявляєте? — Ми прощалися, коли він пригадав: — Ой, забув вам сказати, що Казя Пріму арештували. Його казино тепер у руках енкавеесівців. Кисіль відкупився.

— А що з Рітою?

— Її теж.

— І де вони тепер?

— У тюрмі. Можливо, їх повезуть на Схід. — Він глянув на мене проникливим оком і запитав: — Вас лише Ріта насправді цікавить? — Я кивнув. — Тоді підіть до покоївки, яка обслуговувала Пріму. Вона живе теж на Сосновій. Не пам’ятаю номера. Другий будинок праворуч на початку вулиці. Називається Леся. Вона мусить знати більше. І будьте обережні. До будинку Пріми навіть не наближайтеся. Затримують усіх.

— А про Ґредлів що чути?

— Мали теж утікати. Фабрикантів та наволоч стріляє без суду.

Усе довкола мене розсипалося. Я, не зволікаючи, погнав на Соснову.

Хату покоївки я знайшов швидко. Леся була жінкою середнього віку. Вона запросила мене до себе і розповіла, що Пріму і всіх, хто був у нього в хаті арештували серед ночі. Де сам Пріма вона не знає, але Ріта в Бригідках. Знову ці Бригідки! Тепер і вона там, у тих брудах і вошах, у смородах і вогкості. Леся ходила до неї і передала їй білизну. На щастя, напередодні забрала була прати.

— Її вікно в другому ряду третє. Як добре гукнете, почує. Але як будете кричали, не дивіться на те вікно, бо й так нічого не побачите, а дивіться кудись у другий бік. Ніби гукаєте за своєю знайомою.

— А що з передачами?

— Поки що раз на тиждень. Продукти й особисті речі. Не знаю, як далі буде.

— А що робиться на Казьовій віллі?

— Не знаю. Нині приходив до мене їден і запитував, чи то я там прибирала і прала. І сказав, що можу знову приходити. Але мушу дати розписку, що буду тримати писок на замку.

2

— Рі-іто! Рі-іто! — котила луна мій крик по Казимирівській, а я махав рукою до постаті вдалині, що віддалялася від мене. Людей на вулиці було мало, мій крик нікого не зацікавив. Але за хвилю я почув її голос з вікна і побачив її руку, що просунулася у щілину і тріпотіла пальчиками. «Я люблю тебе!» — гукнув я і почув: «І я! І я!»

Потім я розпитав, коли можна щось передати. Побачення були заборонені. Що я ще міг зробити для неї? Коли я наступного тижня прийшов з передачею для Ріти, то почув, що насправді передачі можна носити лише раз на місяць. Я почувався, як на розпеченій плиті, мені пора було теж зникати, але я сподівався на диво, що Ріту звільнять. У чому її могли звинувачувати? Це не вкладалося в голову.

А тим часом москалі облаштували кордон, перетягнули двома рядами колючого дроту, поставили сторожові вежі, і