Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

Мене це, звісно, зачепило, але я не мав що заперечити. Зависла мовчанка. Я шукав у думках якогось виходу, але не знаходив. Ріта промовила упівголоса:

— Я знаю, де Казьо тримає гроші й коштовності. Нам би їх вистачило надовго.

Так з’явилася ще одна тема для роздумів, але того вечора ми її більше не розвивали.

6

Несподівано я отримав запрошення від львівського аероклубу на Скнилові, де базувався Шостий Летунський Полк, я міг знову літати, беручи участь у військових маневрах, а також у туристичних вилетах на дуже зручному RWD-13. Я погодився. Нікого моя вада зору не цікавила, коли запахло війною. Військові вилети відбувалися що кілька днів, а туристичні щодня. Мені вдалося прилаштувати Кулюса — він став помічником механіка, і деколи я брав його з собою в політ. Так минало літо. Час від часу мені вдавалося зустрічатися з Рітою, але ми більше містом не гуляли, здибаючись у готелі, у кінотеатрі або в мене вдома.

Туристів, що бажали облетіти Львів, було чимало, траплялися й екзотичні гості. У липні до Львова приїхав король Албанії Ахмед Зоґу з королевою Джеральдіною. Він прибув з Бухареста і прямував до Варшави. І от йому забаглося оглянути Львів з висоти пташиного лету. Ми облетіли з ними усе місто, король і королева були у захопленні, а спілкувалися ми на мигах, бо вони володіли лише італійською. Прощаючись, король вручив мені золоту монету зі своїм профілем, яку Кулюс того ж дня сплавив за двісті золотих.

То було сьомого липня, а десятого Львів пережив неймовірну зливу і грозу, якої я не пам’ятаю, скільки живу. Потоки води були настільки потужні, що змили всі будівельні матеріали, згромаджені на Вулецькому Корсо, і потягли їх униз, вулиці Обертинську й Карпатську затопило разом з підвалами й сутеринами[79], Оссолінську засипало кількасантиметровим шаром глини й цегли, яку злива стягнула ще й з Цитаделі, а далі ті потоки залили Легіонів, аж провалився асфальт. Вулька перетворилася на став, жителі Вулецької мусили вислати депутацію до Ратуші на човні. Ми з Рітою в цей час були в готелі і, спостерігаючи за зливою та за рікою, що з великим шумом текла попід вікнами і всочувалася у каналізаційні люки, незчулися, як двері за нашою спиною прочинилися, і ми почули захриплий голос Тадзя: «Хе-хе, от ви й попалися». В руці він тримав пістолет і відверто насолоджувався тим, як йому вдалося нас піймати на гарячому. Ми обоє були в готельових халатах. Щось пояснювати було зайвим, однак Ріта так просто не здавалася.

— Тадзю, це не те, що ти подумав, — лепетала вона, чогось безглуздішого важко було вигадати, тому я волів мовчати.

— Мені недовго лишилося, — казав Тадзьо і кашляв так, мовби в грудях у нього бушував вулкан.

Йому довелося переходити вулицю вбрід, ноги мав вище колін мокрі й заболочені. Як йому вдалося проникнути в готель і отримати ключ? Але я не довго над цим роздумував, він сам і пояснив.

— Га, ти думаєш, як я вас знайшов? Я знав, що ви тут, але не знав, у якому покої. Наставив оце, — він помахав пістолетом, — на рецепції тому здохлякові в писок і дістав ключ.

— То він уже мусив викликати поліцію.

— Не біда. До тої пори вас не буде. Мене теж. Але ця пора не настане так скоро, бо поліція не дурна ноги мочити.

— Тадзю, — намагалася задобрити його Ріта, — ми з твоїм татом...

— Мене мій тато не цікавить. Я його ненавиджу так само, як і тебе. Ви обоє зрадники.

Його трусило, він був блідий і, коли кашляв, з вуст звисали криваві ниточки слини. Він змахував їх долонею, пістолет у руці тремтів. Якби я був сам, рвонув би водномить убік, а тоді — на нього, однак Ріта зосталася б під прицілом.

— Мені однаково. Я здохну так і так, але потягну вас за компанію. Бо весь той час, що я був у Швайцарїї, я, Ріто, стерво ти, думав про тебе. Про тебе я думав! Жив тобою, і ти мене тримала при житті. Але батько мене не хотів забирати, а сам я виписатися не міг. Тому я написав йому... старому гівнюхові, що вмираю. І хочу вмерти вдома. Тоді він приїхав і забрав мене. А я ж міг там собі й далі жити. Там файно було. Купа кобіт, які приречені й живуть останнім днем. їм нема сенсу комизитися. Дають без роздумів. Дають у парку, дають у лісі, дають на скелі. З десяток своїх коханок я вже оплакав і поховав. Це дивовижне відчуття ховати тіло, яким ще вчора насолоджувався. Але всі вони померли своєю смертю. А ти, Ріто, вмреш від моєї руки. Тато нас поховає разом. Я економний і практичний. Я, між іншим, у заповіті так і написав. І все, як у пісні співається: «Була дівчина, як злота перла, що від кохання, бідна, померла».

Поки він ото молов, Ріта мені зробила очима знак, спрямований на пістолет. Спочатку я не второпав, що вона має на увазі, але коли придивився, побачив, що цинґель Тадзьо не звів. Це дає секунду-дві фори. За цей час я доскочу до нього.

Він вдихнув жалібно повітря і пробував стримати кашель, бо щоразу, коли кашляв, пістолет трусився в руці, але кашель був дужчим за його волю, він таки ним зайшовся, і це, видно, був дуже болючий кашель, бо він обидві руки притис до грудей, і з рота йому бухнула кров. Цівка пістолета вже не дивилася на нас. Я підскочив і вибив його з рук. У цей момент до покою влетів захеканий поліцейський. З його черевиків вихлюпувала брудна вода. Та арештовувати не було кого, бо Тадзьо звалився на паркет, і тіло його билося у конвульсіях, а кров прискала з вуст при кожній спробі зловити повітря.

— Що то було? — запитав поліцай, витираючи чоло.

— Я вам усе зараз поясню, — сказала Ріта, — але цей пан, — кивнула на мене, — нехай нас залишить.

— Як то? — не второпав поліцейський.

— Бо його тут не було, розумієте?

— Взагалі?

— Взагалі.

По тих словах вона відкрила свою торбинку, вийняла сто золотих і поклала йому в долоню. Тим часом я хутенько вбрався, а Ріта виштовхала мене за двері. Здогадатися, як вона збирається все описати, було неважко. Пріма довідається, що