Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

Я зиркнув на Кулюса. Ніколи його таким не бачив. Здоровило стояв весь у сльозах і молився. Я попросив його піти прогулятися. Він слухняно потупцяв до дверей, біля дверей озирнувся, перехрестився і вийшов.

Я перехрестився теж.

— Ви українець? — запитав лікар українською. — То чого ж ми польською балакаємо?

— А хто знав?

— Бачу — хреститеся по-нашому. Ну, до роботи.

Він подав мені ремені, якими я стягнув Рітині ноги й руки. Тим часом його дружина закип’ятила інструменти.

— Вам краще вийти, — сказав лікар.

Я вийшов. Свіже морозяне та ще й гірське повітря хотілося не вдихати, а пити. Неподалік я побачив Кулюса. Ходив узад і вперед, заклавши руки за спину. Я запропонував піти до шинку, аби вбити час, там ми й просиділи більш, як годину, і я, залишивши товариша, повернувся до лікаря. Кулю він добув. Ріта спала. Її двічі поїли горілкою.

— Тепер залежить усе від неї, — сказав лікар. — У неї почнеться і гарячка. Якщо вона сильна, то переживе.

— Вона не сильна. Сиділа в тюрмі два місяці. Була застуджена й кашляла.

— То зле. Вона й тут кашляла. І на вустах були краплі крові. В неї, ! здається, запалення.

— Докторе, я маю гроші. Заплачу, скільки треба.

Він похитав головою.

— Справа не в грошах. З вас я не візьму нічого. Ви ж утікачі? Я й тут лікую за яйця, молоко, сир. До речі, якщо голодні, кажіть.

— Дякую. Ми перекусили в шинку. Ви нічого не чули про дівчину, яка недавно перейшла кордон? — зважився я запитати.

Він подивився на мене уважно й стенув плечима.

— Тут це часто буває. За всіма не встежиш.

Мені здалося, що він щось знає, але я не став наполягати. Починало сутеніти. Несміливо зайшов Кулюс до хати і став на порозі, мигами запитуючи, як там Ріта. Я підійшов до нього і пояснив. Я вирішив сидіти біля неї, а Кулюса відправив до шинку, де ми винаймали покої. Доктор з дружиною пішли спати. Він сказав, що, коли треба, розбудити його, і додав: «Кашель для неї небезпечний».

4

Я випростую ноги, відкидаюся на спинку крісла і куняю. Серед ночі лунає кашель, я засвічую гасову лампу. Ріта розплющує очі, бліда і налякана. У сутінках переливається наш шепіт з вуст до вуст: «Що зі мною?» — «Тебе прооперували. Намагайся не кашляти». — «Не можу. Мене душить». — «Краще хай душить». — «Я спала? Я нічого не пам’ятаю». — «Спи й далі. Коли спиш, не кашляєш так часто». — «Мені снилося літо. Ми в горах?» — «Так». — «Що він сказав? Буду жити?» — «Звісно, будеш». Вона усміхнулася запеченими вустами. Я нахилився і легенько поцілував, відчувши солоний присмак крові. «Добре, — сказала вона, — я послухаю тебе і засну. Тільки візьми мене за руку. Тримай мене і не відпускай. Добре?» — «Добре, не відпущу». — «Як відпустиш, я помру». — «Ні, не помреш». — «Там, де я була у сні... було тепле сонячне літо... і я шукала тебе... я знала, що ти теж там... я чула твій голос... а тоді прокинулася... і знову чую твій голос... Щось говори...» — «Що говорити?» — «Будь-що. Поки я не засну. Мене лякає тиша». — «Добре. Коли ти поправишся, ми рушимо далі. Я мушу знайти одну дівчину. Це буде плата за твоє визволення». — «Що за дівчина? Ти її знаєш?» — «Знаю». — «Ти її знав раніше, ніж мене?» — «Так». — «Ти її любиш?» — «Ні». — «Добре. І що буде, як знайдеш?» — «Не знаю. Видавати її Кисілеві принаймні не збираюся. Скажу, щоб утікала й ховалася, бо її вистежують». — «Розкажи про неї. Вона гарна?»

І я починаю тихим голосом розповідати про Ірму, намагаючись при цьому не зрадити жодних емоцій, старанно підбирати слова, — авжеж, вона гарна, але вона донька барона Ґредля, барона Ґредля, барона Ґредля, однак Ріта випитує далі, і я розповідаю про Канаду, мовчу про цілунки, признаюся про танці, мовчу про тугу за Ірмою, згадую про її чоловіка... «Ти її любиш?» — питає Ріта. — «Звідки ти це взяла?» — «Ти її любиш...» — шепче вона і засинає. Я хочу заперечити, але вона вже спить, вона вже у своєму сні, де, можливо, є місце й для мене. Я стискаю її долоню, вона заплющила очі, і на її обличчі запанував спокій, я намацую біля ніг наплічника, виймаю пляшку вина, зубами відкручую бляшану накривку і п’ю. Відчуваю, що коли не вип’ю, мене буде всього тіпати всередині, а нерви можуть передатися їй, а мені ж треба бути спокійним, врівноваженим і цілеспрямованим, вона не повинна помітити мого страху.

Я вирятував її з тюрми, та через мене її життя опинилося на волосині. Але який був варіант? Якби не я, її б ґвалтували і знущалися з неї, вона пережила б муки мандрівки в товарняку, в брудах і смороді, потім їх би всіх викинули в Казахстані, куди вивозили галичан, у чистому степу серед чужого населення, вони будували б там землянки, їх обдували б вітри, хтось не витримував і вмирав, але хтось виживав, пристосовувався. Людина до всього може пристосуватися. Якщо є віра в те, що треба вижити. Ріта вірила. Мусить вижити. Я засинаю.

Світанок розклеплює повіки. Сонце стріляє променями з вікон. Чути, як скриплять сосни. Ріта лежить усміхнена. їй знову, мабуть, снилося літо. А в моїй руці — її зимна-презимна долоня. Я випускаю її, і вона безвільно опадає. Піднімаю її й кладу їй на груди, і враз гострий біль пронизує мене, я заходжуся плачем. Не можу себе стримати, мене всього трясе. «Я вбив її, вбив її... це я вбив її... не врятував...» Я хлипаю, не помічаючи появи лікаря. Він підходить і прикладає руку до її шиї, потім дивиться на мене, залитого слізьми і скрушно хитає головою: «Вона втратила багато крові... Організм ослаблений... Не думаю, що її б врятували деінде. Та й не довезли б ви її до найближчої лікарні». — «Я знаю. Я вам дуже вдячний за все, що ви зробили». Я підходжу до умивальника і змиваю обличчя від сліз і сну, змиваю погляд її очей, змиваю подих її вуст, тільки розпачу я не годен змити.

5

Увійшов Кулюс і остовпів — з мого виразу він усе зрозумів, стояв