Престиж - Крістофер Пріст

сумніву, що істинне благословення — нікуди не їхати. Хочу днів зо два відпочити в цьому місті, перш ніж рушити далі. Це найдовша перерва в заняттях магією, що трапилася в моєму житті: ніяких виступів, тренувань, нарад із моїм конструктором, прослуховувань і репе­тицій.

8 липня 1900

Денвер, Колорадо

На схід від Денверу пролягає величезна рівнина, частину якої я перетнув під час своєї подорожі з Чикаго. Я достатньо надивився на Небраску — мене нудитиме від неї решту життя. Спогади про ті похмурі краєвиди досі пригнічують мене. Вчора цілий день віяв гарячий південно-східний вітер, що розносив пил і пісок. Співробітники готелю бідкаються, що цей вітер дме із сусідніх посушливих штатів на кшталт Оклахоми, але така прикрість, незалежно від її походження, зіпсувала мою прогулянку містом. Щоправда, перш ніж я повернувся до готелю, імла трохи розсіялася і переді мною відкрилося дивовижне видовище на західних околицях Денверу — зазубрене громаддя Скелястих гір. Згодом, коли повітря стало прохолоднішим, я вийшов на балкон свого готельного номера і спостерігав за тим, як сонце заходить за величні вершини. Мені здається, що тутешні сутінки тривають на пів години довше, ніж в інших місцях, через гігантські тіні, що їх відкидають Скелясті гори.

10 липня 1900

Колорадо-Спрінгз, Колорадо

Це місто розташоване миль десь за сімдесят від Ден­веру, але поїздка у запряженому кіньми омнібусі зайняла весь день. Омнібус часто зупинявся, щоб прийняти одних пасажирів і висадити інших, замінити коней та кучерів. Я втомився і почувався незручно. Судячи з виразу облич моїх попутників, людей з довколишніх ферм, я справляв дивне враження. Однак я прибув цілим та здоровим і з першої ж миті відчув чарівність цієї місцевості. Колорадо-Спрінгз є незрівнянно меншим від Денверу, але дає вичерпне уявлення про турботу і ніжність, з якими американці ставляться до маленьких містечок.

Я знайшов скромний, але приємний готельчик, що відповідає моїм вимогам; розташування номера сподобалось мені, тож я винайняв його на тиждень, домовившись про можливість продовження терміну прожи­вання.

З вікна відкривається панорама на дві з трьох ви­значних пам’яток Колорадо-Спрінгз, заради яких я приїхав сюди.

Після заходу сонця все місто немовби танцює в електричних вогнях. На вулицях загоряються високо підвішені ліхтарі; в кожному будинку яскраво переливаються вікна, а в даунтауні — діловому кварталі, на який виходять вікна мого номера,— чимало крамниць, контор і ресторанів приголомшують яскравими рекламними вивісками, що іскряться і мерехтять цієї теплої ночі.

За межами Колорадо-Спрінгз, вирізняючись на тлі нічного неба, височіє чорний велетень — знаменита гора Пайкс-Пік близько 15 тисяч футів заввишки.

Завтра я здійсню перше сходження на перші підступи до Пайкс-Піку і розшукаю третю пам’ятку, що привела мене до цього міста.

12 липня 1900

Учора ввечері я геть виснажився і не мав сил розгорнути щоденник. Сьогодні обставини склалися так, що я проведу день на самоті й нікуди не виїжджатиму. Маю вдосталь часу, щоб докладно описати події минулого дня.

Прокинувшись рано вранці, я поснідав у готелі і швидко дійшов до центральної площі, де на мене мав чекати екіпаж. Я замовив цю послугу перед від’їздом із Лондону й, попри те що отримав підтвердження, не знав напевно, чи зустрінуть мене. На мій подив, екіпаж стояв у призначеному місці. Чоловік, з яким я листувався, дотримав слова.

Згідно з американським звичаєм, ми відразу потоваришували. Мого нового приятеля звуть Рендал Д. Гілпін, він — корінний житель Колорадо. Я зву його Ренді, а він мене — Робі. Це низенький товстун із сивими бакенбардами, що обрамляють життєрадісне обличчя. Ренді має блакитні очі, його шкіра засмагла до червоно-охристого відтінку, а волосся (як і бакенбарди) посріблене сивиною. Він носить шкіряний капелюх і найбрудніші штани, які я бачив за своє життя. На лівій руці бракує одного пальця. Під його сидінням захована рушниця, і він каже, що зброя заряджена.

Попри його ввічливість і надмірну приязнь, Ренді ставиться до мене з певною підозрілістю — я розпізнав її лише тому, що провів чимало тижнів у США. Впродовж нашого сходження на Пайкс-Пік я витратив майже весь час, з’ясовуючи можливу причину такої недовіри.

Напевно, вплинуло кілька факторів. Мої листи спра­вили хибне враження: він вирішив, що я, подібно до більшості відвідувачів, був золотошукачем (звідси я зробив висновок, що в горах є багато золотих жил). Згодом Ренді став більш говірким і зізнався, що, коли я з’я­вився на площі, через мій одяг і манеру поведінки він прийняв мене за священника. Золото — проста річ; Божий служитель теж вписувався в картину світу американця, але поєднання двох елементів було чимось незбагненним. Коли ж ексцентричний британець попросив відвезти його до скандально відомої лабораторії на вершині гори, він заплутався ще більше.

Ось чому Ренді тримався насторожено. На жаль, я не міг прихилити його до себе, оскільки моя професія і мета мого візиту видалися б йому не менш дивними!

Шлях до лабораторії Тесли — низка пологих підйомів на східному схилі величезної гори; за межами міста починається густий ліс, який розріджується десь за милю, поступаючись скелястому краєвиду з височенними ялинками, розсадженими далеко одна від одної. На схід простираються безкрайні простори, але переважають пласкі рівнини і земля обробляється настільки одноманітно, що панорама не викликає жодного захоп­лення.

За півтори години ми дісталися рівнинного безлісного плато на північно-східному схилі. Я помітив свіжі пеньки, що свідчили про нещодавню вирубку тутешніх дерев.

Посеред цього невеличкого плато — значно мен­шого, ніж я очікував,— розташовувалася лабораторія Тесли.

— Ти приїхав сюди у справах, Робі? — спитав Ренді.— Будь обережним. Подейкують, що тут небезпечно.

— Так, я знаю,— твердо мовив я.

Після коротких перемовин ми дійшли згоди щодо дороги назад. Я гадки не мав, як чинить Тесла, якщо йому треба спуститися до міста, проте хотів бути певним, що зможу безперешкодно повернутися до готелю. Ренді сказав, що має деякі справи, але обіцяв, що в другій половині дня приїде до лабораторії та дочекається мене.

Я завважив, що він не захотів зупиняти екіпаж поблизу будівлі; мені довелося йти пішки останні чотириста чи п’ятсот ярдів.

Лабораторія виявилася квадратною спорудою з голих нефарбованих дощок, що несла на собі численні відбитки непродуманих скороспілих рішень. Скидалося на те, що різноманітні маленькі прибудови спонтанно виникали вже після зведення основного корпусу: двоскатні дахи мали різний нахил і зливалися в місці стику під неймовірними кутами. На головному даху була встановлена (або прикріплена зсередини) масивна дерев’яна вишка для підйому вантажів, а на одному з бічних дахів містився інший підйомник меншого розміру.

У центрі будівлі вертикально здіймалася металева жердина, чий діаметр поступово зменшувався на висоті; верхівки не було видно через те, що кінець вінчала велика залізна сфера. Хитаючись під прохолодним гірським вітерцем, вона сяяла у вранішніх променях сонця.

Обабіч дороги, прямо на землі, лежали технічні пристрої невідомого мені призначення. У кам’янистий ґрунт була забита велика кількість металевих стрижнів; декотрі з них поєднувалися ізольованими дротами. Поряд з основним корпусом виднілася дерев’яна конструкція зі скляною стінкою, крізь яку я роздивився кілька вимірювальних або реєстраційних приладів.

Аж раптом я почув оглушливий тріск і всередині будинку промайнула низка моторошних спалахів — білих, біло-блакитних, рожево-білих,— які повторювалися хаотично, але швидко. Світло було настільки потужним, що осяювало