Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Найбільше враження цей процес справив на мене якось уранці, коли я ще не вийшла в сад розвішати білизну, а Моніка (так звали доньку Бахів) саме вправлялася у своєму мистецтві. У неї була така звичка замість ранкової гімнастики. Не знаю, хто з нас більше постраждав тоді: я — від свого переляку, чи вона — від свого, коли після мого зойку вона мало по-справжньому не заковтнула шаблю. Але потім усе налагодилося, ми познайомилися, виявилося, що Моніка кілька разів бувала у Львові (тих, хто не бував, живучи у Фрайбурзі, залишається, завдяки активному партнерству двох міст, усе менше, а можливо, їх уже не залишилося зовсім) і навіть бачила під час якихось чергових днів української культури у Фрайбурзькому університеті фільм Довженка «Звенигора».
Герман і Україна. Перше знайомство— Я б дуже хотів, щоб ми одружилися якнайшвидше, ти не уявляєш, наскільки мені це потрібно. Але я відчуваю, що не маю морального права на це, поки не можу нормально забезпечувати сім'ю, — говорив мені Герман під час якогось чергового пиття кави в ліжку, вранці, біля нового вазонка, після бурхливого нічного з'ясування стосунків. — З іншого боку, я не вважаю, що хтось має право впливати на моє особисте життя. Чому ти можеш отримати дозвіл на роботу тільки після того, як вийдеш за мене заміж? Чому для цього не достатньо просто того, що ти хочеш і можеш працювати в цій країні? Я вважаю, що ми не повинні погоджуватися на такі принизливі компроміси із суспільною системою, яка нас не влаштовує. Ми повинні боротися за елементарні права, які дає нам наша людська гідність.
Ми з Германом вирішили поїхати разом до Львова. Не лише тому, що мої батьки неодноразово протягом двох років нашого спільного життя висловлювали побажання познайомитися з майбутнім зятем, а ще й тому, що Герман виявився серед своїх знайомих чи не єдиним, хто досі не побував у Львові, і це ставило його в незручне становище. Отже, ми почали підготовку. Насамперед Герман вирішив вивчити хоча б кілька фраз по-українськи і для цього купив собі 1000-сторінкову працю під назвою «Порівняльне мовознавство праіндоєвропейської мовної сім'ї», 100 сторінок цієї праці були присвячені порівняльному аспектові старослов'янської мови і похідних від неї мов південної, східної і західної груп. Після тривалих дискусій мені таки вдалося переконати Германа не заглиблюватися аж настільки в серйозні матерії і піти трохи коротшим і поверховішим шляхом, наприклад, вивчити, як по-українськи буде Brot, Butter, GutenTagі Danke. Уже через кілька місяців Герман навчився досконало читати 15 українських буквосполучень (він вів точну статистику своїх успіхів), і ще 34 він упізнавав не так швидко, 55 українських слів він міг перекласти німецькою, знав 12 речень і запам'ятав вислови: Доброго ранку, кохана, На добраніч, сонце та Це — джінка — супер, останнього його навчив друг, який вже побував у Львові і приїхав у захопленні від вроди галицьких панянок.
Щоправда, зміст двох перших фраз він часто плутав, внаслідок чого виникали дрібні стилістичні непорозуміння, але все одно таке зацікавлення справжнього німця, до того ж ще й барона, українською мовою мало б викликати неабияке захоплення львів'ян і посприяти зростанню національної самосвідомості.
Наша поїздка кілька разів відкладалася. Спочатку через те, що Герман ніяк не міг досягти стану внутрішньої готовності до такої важливої події, потім через об'єктивні причини. Німецькі засоби масової інформації рідко повідомляли щось про Україну, переважно обмежуючись заспокійливою інформацією про те, що «в зоні Чорнобильського реактора не відбулося ніяких змін». Але коли все ж таки повідомляли ще про якісь події, то часто перебільшували і згущували фарби. Наприклад, коли було введено нову грошову одиницю — гривню, то з повідомлень про це в німецьких газетах складалося враження, ніби наступним кроком українського уряду буде заборона ввезення будь-якої іноземної валюти, переростання інфляції в гіперінфляцію, а за кілька днів узагалі почнеться громадянська війна. Певна річ, таку ситуацію не можна було вважати сприятливою для першого ознайомчого візиту, тим більше для людини, яка не тільки ніколи не відчула, що таке інфляція, жодного разу не бачила українського прикордонника, а й навіть не уявляє собі, що можуть існувати під'їзди будинків, у яких світло не вмикається само собою щоразу після того, як відчиняються вхідні двері, не кажучи вже про під'їзди, у яких взагалі немає світла чи вхідних дверей.
Потім ще кілька разів гіпотетична дата нашого візиту збіглася з різким похолоданням у західних областях України, несподіваним снігопадом, засухою і різким підвищенням температури протягом тривалого часу (місяць, а то і більше). Кілька разів ми просто витрачали відкладені на поїздку гроші, і доводилося чекати, поки назбираємо ще або поки батьки Германа знову запропонують нам фінансову підтримку нашої поїздки.
Але якось ми вирішили, що відкладати більше неможливо, і якщо ми хочемо поїхати, то це треба робити негайно. Точніше, так вирішив Герман, і коли я прийшла ввечері додому, він повідомив, що свої речі вже зібрав, отримав сьогодні вранці з українського посольства паспорт із візою, а завтра вдосвіта ми вирушаємо, квитки вже зарезервовано.
Ми їхали рейсовим автобусом, у якого були «надійні вікна на кордоні»,
