Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

в тому, що якість посуду, із якого Герман їв, більше впливала на його настрій і процес травлення, аніж якість самої їжі. Герман відчував у житті якусь приховану трагічність, що нависла над усіма нами, а в першу чергу — над ним самим, небезпеку, з огляду на яку неможливо просто жити, потрібно постійно пам'ятати про те, що рано чи пізно, сподівано або зненацька, незважаючи на вік, стать чи якісь інші ознаки, з кожним із нас обов'язково трапиться щось жахливе. І це не мусять бути якісь страшні катаклізми — такі, як смерть, хвороба або втрата близької людини. Трагічні речі оточують нас щодня: ми змушені працювати, щоб не померти з голоду, і змушують нас до цього інші люди, які самі часто не працюють, а це несправедливо. Ми змушені зустрічати неприємних людей, які хамлять нам і ображають нас, і це — приниження, ми змушені бути самотніми, нещасними, обділеними враженнями чи почуттями, ми змушені спостерігати процес власного старіння й усвідомлювати, що рано чи пізно всі ми помремо… Найбільший трагізм, на думку Германа, полягає не в тому, що вже трапилося, а в невідомості очікування того, що лише може трапитися. А може й не трапитися, але при цьому все одно почуваєшся пошитим у дурні.

Для мене символом цього страшного «чогось», яке постійно тримало нас у напрузі, стали вазонки з квітами. Того ранку, коли «щось» відступало, і можливість того, що трапиться воно з нами от-от, того, що трапиться воно саме з нами, чи того, що воно взагалі трапиться, менше турбувала Германа, він удосвіта виходив з дому і до мого прокидання купував величезний вазонок, потім готував розкішний сніданок і приносив його мені в ліжко разом із найзвабливішою з колекції своїх посмішок. А за сніданком просив у мене вибачення за все, що він колись ненароком зробив або сказав не так. Моє по-жіночому чутливе до пестощів серце тануло від усього цього, немов масло на пательні, я ладна була пробачити йому все, навіть те, чого він ніколи не робив, як і те, що тільки збирався зробити, як би сильно мене це колись давно або коли-небудь у майбутньому не образило. У такі моменти Герман, як правило, просив мене вийти за нього заміж, я переважно погоджувалася, і ми замріяно обговорювали наше спільне майбутнє.

Але минало кілька днів, і мій майбутній наречений мінявся до невпізнання. Я помічала це відразу: вираз обличчя зосереджений, холодний, жодної посмішки. Герман дивився на мене так, ніби я опинилася тут випадково, без його відома і бажання, і тепер збираюся заважати у виконанні важливої справи.

— Ти знаєш, що для мене не існує людини дорожчої за тебе, — напівпитав-напівстверджував він, і в його голосі звучало стільки стримуваного трагізму, що я розуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану. Але як ти думаєш, чи зможемо ми зберегти наші стосунки протягом довгих років такими ж ніжними й теплими, як зараз? Чи зможемо ми врятувати їх від руйнівного впливу буднів, чи вдасться нам не стати чужими й далекими, хоча й продовжуватимемо жити під одним дахом? — Герман говорив, потік його фраз ставав усе швидшим, голос — суворішим, вираз обличчя — похмурішим, і хвилин так за 10 сторонньому спостерігачеві вже могло б здатися, що сталося як мінімум виверження вулкана, і в розплавленій магмі загинули батьки, родичі і найближчі друзі мого коханця, таким безпросвітно трагічним був його тон, такою безнадійністю світилися його очі, таку безвихідь відчували його пальці, що нервово тремтіли разом із цигарками, які він курив одну за одною.

Спочатку такі сцени мене лякали, потім заставали несподівано, далі я звикла і заздалегідь почала помічати ознаки грози, що насувається днів за два-три до «години X», і часом мені навіть удавалося відтягнути в часі такий момент, щоправда, жодного разу не вдалося уникнути його зовсім. Наша розмова переважно тривала цілий вечір, а часом затягувалася і до пізньої ночі. Часто Герман приходив не зовсім тверезий, ще частіше ми в процесі розмови бігли по вино до найближчої кнайпи і щоразу проговорювали той самий чи майже той самий текст, ніби погані актори, шпортаючись і забуваючи, перегравали і надто нервувалися, багато курили і випивали часом дві або й три пляшки вина за вечір. Щоразу це було «серйозно», це було трагічно, це була розмова про найважливіше. І щоразу я повинна була довести Германові, що моє ставлення до нього зовсім не змінилося, що я усвідомлюю, наскільки важко мені доведеться з його характером, і що я бачу, як багато він намагається змінити в собі, щоб полегшити наше співіснування, і як багато йому вже вдалося в собі змінити, і як я вірю в те, що все в нас буде добре, бо ми так потрібні одне одному, бо нам так добре разом, бо…

Це стало своєрідним ритуалом, важким, виснажливим, щоразу іншим, щоразу ніби вперше, із неминучим катарсисом, який наставав, коли мені вдавалося таки довести Германові, що він помиляється, або коли Герман сам раптом розумів, що він помиляється, або коли ми втомлювалися настільки, що вже не могли більше сперечатися.

Наступного дня він знову приносив додому черговий вазонок і готував сніданок із посмішкою, побачивши яку, я вже не сумнівалася, що все вчорашнє — це не провина Германа, це зовсім не тому, що він хотів зробити нам обом боляче, це просто таємниця Германа, важке і загадкове «щось», яке нависає над кожним із нас, але Герман відчуває цей трагізм і цю завислу в повітрі небезпеку гостріше, ніж інші, і від цього йому тільки важче. Його потрібно підтримати і допомогти йому. Ми пили каву з цинамоном, ванільним молоком, перцем, м'ятою, липовим цвітом, смаженим мигдалем чи якимись іншими, ще екзотичнішими додатками, Герман в черговий раз просив мене вийти за нього заміж, я говорила, що подумаю, серце моє знову перетворювалося на масло і лягало на пательню з повільним, розтоплюючим полум'ям під нею. У процесі цих постійних коливань настрою кількість вазонків у нашому невеличкому помешканні явно переросла ту, яку могли вмістити два хоча й широких, але все ж обмежених у