Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Якщо ми почнемо з дня вашого приїзду до цього замку, то, я гадаю, ви визнаєте, що навіть сама ваша репутація давала мені підстави до стриманості відносно вас і що я могла, не боячись уславитися надмірною святенницею, триматись у межах найхолоднішої ввічливості. Ви самі поставилися б до мене поблажливо та вважали б цілком зрозумілим, що жінка, така мало розвинена, не має якостей, необхідних для того, щоб оцінити ваші. Людина обережна повелась би саме так, і мені це було б тим легше, що – не приховуватиму цього від вас – коли пані де Розмонд прийшла повідомити мене про ваш приїзд, я змушена була згадати всю мою любов до неї й усю її любов до вас, аби не дати їй помітити, якою неприємною була мені ця звістка.
Охоче визнаю, що спершу ви показали себе так, що справили на мене враження краще, ніж я чекала. Але і ви маєте погодитися з тим, що тривало це дуже недовго, і що вам незабаром набридло здійснювати над самим собою насильство: видно, ви не визнали себе достатньо винагородженим за нього тією хорошою думкою, яку я завдяки йому про вас склала.
І ось тоді, зловживаючи моєю довірливістю, ви не посоромилися заговорити зі мною про почуття, яке, – ви не могли в цьому сумніватися – мусило мене образити. І тоді як ви, множачи свої провини, загострювали їх, я шукала тільки приводу, щоб про них забути, надаючи вам можливість спокутувати їх хоч би частково. Прохання моє було настільки справедливим, що ви самі не вважали за можливе не виконати його; проте, вважаючи мою доброту своїм правом, ви скористалися нею, щоб попросити у мене такого дозволу, якого мені не слід було давати, але який ви, однак, отримали. З тих умов, які я вам при цьому поставила, ви не виконали жодної й листування своє вели таким чином, що кожен ваш лист ставив мені в обов’язок не відповідати вам більше. І навіть у той момент, коли впертість ваша змусила мене віддалити вас від себе, я, виявивши, можливо, гідну осуду поблажливість, випробувала єдиний засіб, який міг би дозволити мені знову наблизити вас до себе; але хіба благопристойне почуття має ціну у ваших очах? Ви нехтуєте дружбою й у своєму безумному сп’янінні, за ніщо маючи нещастя та ганьбу, женетеся лише за насолодами та жертвами.
Такий же легковажний у вчинках, як і непослідовний у докорах, ви забуваєте свої обіцянки або, вірніше, бавитеся тим, що порушуєте їх, і, погодившись спершу віддалитися від мене, повертаєтеся сюди непроханим. Без ніякої уваги до моїх прохань, до моїх аргументів і навіть не потурбувавшись попередити мене, ви не побоялись уразити мене несподіванкою своєї появи, адже враження, яке вона справила, хоч і цілком природне, могло бути витлумачене оточенням дуже для мене несприятливо. І, не подумавши про те, щоб як-небудь вивести мене зі збентеження або хоч би розвіяти його, ви, здається, все зробили для того, щоб воно посилилося. За столом ви зайняли місце поряд зі мною. Коли легке нездужання змусило мене вийти з-за столу раніше за всіх, ви, замість того щоб виявити повагу до моєї самоти, спонукали всіх порушити її. Я повернулась до вітальні, й, варто мені зробити крок, – ви опиняєтеся поряд зі мною. Скажу я хоч одну фразу – відповідаєте завжди ви. Найбайдужіше слово слугує для вас приводом відновити розмову, якої я не бажаю слухати, яка навіть могла б мене скомпрометувати. Бо врешті-решт, добродію, хоч яку б спритність ви виявляли, те, що розумію я, гадаю, – можуть зрозуміти й інші.
Змусивши мене таким чином до нерухомості й мовчання, ви все-таки продовжуєте свої переслідування. Я не можу підвести очей, не зустрівши вашого погляду. Мені ввесь час доводиться дивитись убік, і за якоюсь абсолютно нез’ясовною непослідовністю ви привертаєте до мене погляди всього оточення якраз у ту мить, коли мені хотілося б сховатися від своїх власних.
І ви ще скаржитеся на мою поведінку! І не дивуєтеся, що я так старанно прагну уникати вас! Ні, скоріше засуджуйте мене за мою поблажливість, дивуйтеся, що я не поїхала негайно ж після вашого прибуття. Можливо, мені й слід було це зробити, і ви змусите мене до цього крайнього, але необхідного заходу, якщо не припините, зрештою, своїх образливих переслідувань. Ні, я не забуваю, я ніколи не забуду свого обов’язку перед самою собою, перед тими узами, якими я зв’язала себе, які я поважаю, які мені дорогі, й прошу вас не сумніватися, що, якщо коли-небудь я опинюся перед злощасним вибором – принести в жертву їх або себе, я не завагаюся ні на мить. Прощавайте, добродію.
Із ***, 16 вересня 17…
Лист 79
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Я розраховував вирушити нині вранці на полювання. Але погода гидотна. Для читання у мене є лиш один новий роман, який здався б нудним навіть пансіонерці. Сніданок буде не раніше ніж години через дві. Тому, незважаючи на мій учорашній довгий лист, я маю намір іще поговорити з вами. Упевнений, що не надокучу вам, бо говоритиму про дуже красивого Превана. Як це ви не знали про його знамениту пригоду, про ту, що розлучила нерозлучних? Б’юся об заклад, що пригадаєте її з першого ж слова. Але коли вам охота – ось вона.
Ви, напевно, не забули, як увесь Париж дивувався з того, що три жінки, всі дуже гарненькі, однаково обдаровані й такі, що мають права на однакові домагання, залишалися в найтіснішій дружбі з моменту вступу свого у світ. Спершу причину цього вбачали в їх надзвичайній соромливості. Але незабаром їх почав оточувати натовп поклонників, чиї залицяння вони як би ділили між собою, і вони добре склали собі ціну завдяки знакам уваги, які їм виявлялись. Їх дружба, одначе, стала ще тіснішою, і можна було сказати, що свято однієї з них ставало завжди святом двох інших. Усі сподівалися хоч би на те, що, коли прийде любов, вона викличе між ними суперництво. Наші спокусники змагались один з одним за честь стати яблуком розбрату, і я сам вступив би в лави тих, що змагаються, коли б