Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

а насамкінець уже не розлучались, і я помітив у її очах солодку млість, щасливий знак любові та бажання, але це тривало тільки мить, – незабаром вона опанувала себе і, злегка засоромившись, змінила свою позу та погляд. Не бажаючи, щоб вона засумнівалася в тому, що я помітив зміну її настроїв, я відразу підхопивсь і з переляканим виглядом запитав, чи не відчула вона себе зле. Негайно ж усі її оточили. Я пропустив їх усіх повз себе, а позаяк малій Воланж, зайнятій біля вікна вишиванням, був потрібен час, аби залишити свої п’яльці, я скористався цим моментом і передав їй листа Дансені.

Я перебував не занадто близько від неї й тому кинув послання їй на коліна. Вона, правду сказати, не знала, що їй із ним робити. Ви б зо сміху впали, побачивши її здивування та розгубленість. Мені ж було не до сміху – дуже вже я побоювався, щоб така невторопність нас не видала.

Але один мій погляд і виразний жест змусили її, нарешті, зрозуміти, що пакет потрібно засунути в кишеню.

Залишок дня не являв ніякого інтересу. Те, що сталося потім, спричинить за собою, можливо, події, які вас порадують, – в усякому разі відносно вашої підопічної. Але краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них. До того ж я закінчую вже восьму сторінку й утомився від писання. Тому – прощавайте.

Ви й без моїх слів здогадаєтеся, що мала5 відписала Дансені.[43] Від своєї спокусниці, якій написав наступного ж дня після приїзду, я теж отримав відповідь. Надсилаю вам обидва листи. Прочитайте їх або не читайте, бо це безперервне переливання з пустого в порожнє, яке й мене не занадто потішає, має здаватися нестерпним усякому сторонньому.

Іще раз – прощавайте. Я, як і раніше, дуже вас люблю. Але прошу, якщо ви і надалі говоритимете зі мною про Превана, постарайтеся зробити так, аби я вас зрозумів.

Із замку ***, 17 вересня 17…

Лист 77

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Чому, добродійко, ви так безжально чините опір, уникаючи мене? Як можливо, щоб найніжніша увага до вас викликала з вашого боку лише дії, ледве припустимі й відносно людини, на яку є всі підстави скаржитись? Як! Любов повертає мене до ваших ніг, і, коли щасливий випадок дає мені можливість зайняти місце біля вас, ви вважаєте за краще прикинутися хворою, схвилювати своїх друзів, аби лише не опинитися зі мною поруч. Скільки разів учора відводили ви погляд убік, аби не удостоїти мене хоч би одного погляду! А якщо я на мить упіймав погляд менш суворий, то мить ця була така коротка, що, здається, ви хотіли не стільки дати мені насолодитися ним, скільки змусити мене відчути, що я втрачаю, гублячи його.

Не такого поводження, наважуся сказати вам, заслуговує любов, і не на таке може погодитися дружба. А якщо говорити про ці два почуття, то ви знаєте, як надихає мене одне з них; я ж, здавалося мені, мав право гадати, що ви не відмовляєте мені і в іншому. Ви самі запропонували мені цю дорогоцінну дружбу, визнавши мене, мабуть, достойним її. Що ж учинив я такого, щоб тепер її втратити? Чи не зашкодив я собі своєю довірливістю і чи покараєте ви мене за щиросердя? Не страшитеся ви хіба обманути і те й інше? Хіба таємницю свого серця вилив я не на грудях друга? Хіба не перед ним лише міг я вважати себе зобов’язаним відкинути умови, прийнявши які я б із легкістю міг потім їх порушити і, можливо, з вигодою ними зловживати? Невже ж ви хотіли б такою незаслуженою суворістю змусити мене думати, ніби мені було б досить обманути вас, аби домогтися більшої поблажливості?

Я не розкаююсь у своїй поведінці, бо поводитися так вважаю своїм обов’язком перед вами й перед самим собою. Але який фатум судив, аби кожен мій похвальний вчинок ставав для мене знаком нової біди?

Адже саме після того, як я заслужив на єдину похвалу, якою ви зволили удостоїти мою поведінку, довелося мені вперше стогнати, бо я накликав на себе ваш гнів. Адже саме після того, як я довів вам цілковиту свою покірність, позбавивши себе щастя бачити вас єдино з прагнення заспокоїти вашу совісність, ви побажали припинити зі мною всяке листування, відняти в мене слабку втіху за жертву, якої ви у мене зажадали, і позбавити мене всього, аж до любові, яка сама лише могла надати вам такі права. І, врешті, саме після того, як я говорив із вами з відвертістю, не ослабленою навіть розрахунками цієї любові, ви уникаєте мене тепер, як небезпечного спокусника, чиє віроломство відчули на собі.

Невже ніколи не втомитеся ви бути несправедливою? Повідомте мене хоча б, які нові провини мої змусили вас виявляти таку суворість, і не відмовте продиктувати веління, яким ви бажали б, аби я підкорявся. Позаяк я готовий усе виконати, невже прохання донести мені їх – надмірне домагання?

Із ***, 15 вересня 17…

Лист 78

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Ви, добродію, здається, здивовані моєю поведінкою, і ви готові навіть зажадати від мене в ній звіту, ніби у вас є право засуджувати її.

Признаюся, що вважала б себе в більшому праві дивуватись і скаржитись. Але після відмови, що містилась у вашій останній відповіді, я вирішила замкнутись у байдужості, що не залишає місця ні для зауважень, ні для докорів. Проте, оскільки ви просите у мене пояснень і оскільки я, хвала небу, не відчуваю в собі нічого, що перешкодило б мені дати їх вам, я готова ще раз порозумітися з вами.

Всякий, хто прочитав би ваші листи, визнав би мене несправедливою або дивною. Я ж вважаю, що маю право на те, щоб про мене так не думали. Особливо, здається мені, що у вас було менше підстав, аніж у будь-кого, думати про мене таким чином. Ви, певна річ, зрозуміли, що, приневолюючи мене виправдовуватися, змушували тим самим пригадати все, що між нами сталося. Мабуть, ви вирішили, що від моїх роздумів на цей рахунок тільки виграєте. Оскільки я, зі свого боку, теж вважаю, що нічого втратити